Бо підданих сила й світло -
Царська ласка і любов.
Так прощай же, білий світе!
А ви, кляті, виходіте,
Завзятущі вороги!
Хто що мав мені закинуть,
Виступай! Чи жить, чи згинуть,
Будем биться без ваги!
Що ж вас, труси, не видати?
Лиш позаочі шептати
Вмієте, а щоб в лице
Стати сміло, доказ дати
І життям за правду стати,-
О, то вас нема на це!»
«Брешеш, навісний брехуне! -
Крикнув Вовк і сміло суне
З-між звірячої товпи.-
Я з тобою биться хочу.
Клятий твій язик вкорочу,
Щоб не брав ти нас на кпи!
Перед бога й царські очі
Я стаю й бороться хочу,
Та на смерть, не на життє,
Щоб ствердить, що ти поганець,
І брехун, і ошуканець,
Топчеш все, що є святе!
Не те, що мені творив ти,
Але всі звірячі кривди
Против тебе ставлю я.
Не за себе хочу мститься,
А за теє, що Вовчиця
Перетерпіла моя.
Слухайте, яку публіку
Він зробив їй, що й довіку
Не позбуться їй знаку.
Над ставом сидить Вовчиця,
Лис надбіг і аж давиться,
Смачно рибу їсть жарку.
«Що се ти їси, Микитко?» -
«Адже рибу»,- каже швидко
Лис. «Та дай же ж і мені!» -
Просить жінка. «Що вам, тітко,
Риби хочесь? Поглядіть-ко,
Тут в ставку їх тьма на дні!»
«Е, в ставку! Чи я не знаю?
Що ж, коли їх не спіймаю!» -
«Тіточко, я вас навчу.
Я ж їх ловлю всяку днину:
Де лиш сіть свою закину,
Десятками їх тащу!»
«Що за сіть?» - пита Вовчиця.
«Сього зараз мож навчиться.
Ось зо мною лиш ходи!»
Сніг був, вітер на болоню,
Став замерз, одну лиш тоню
Хтось протяв серед води.
От сюди-то припровадив
Лис Вовчицю й так їй радив:
«Тітко, гляньте, що тут їх!
Лиш у воду хвіст запхайте,
Подержіть та й витягайте -
Риб спіймете повен міх!»
І так щирим він чинився,
Так Вовчиці піддобрився,
Що повірила вона:
Поквапно на лід присіла,
В ополонку хвіст встромила
Та й держить, держить - дурна!
«Лисе,- каже,- щось щипає!» -
«Цить, то риба так хапає».
А то хвіст хапав мороз.
«Лисе, може, вже тягнути?» -
«Е, ще мало мусить бути,
Ще потримай, поки мож!»
«Лисе, тисне щось і мика!» -
«Цить, се щука є велика,
Та така, немов баран!»
А то хвіст обмерз вже кріпко.
«Лисе, тягну!» - «Ні, ще дрібку!
Бач, хапається шаран!»
Далі вже терпцю не стало,
Шарпнула вона помало -
Не пускає. «Ой, тягни,-
Каже Лис,- тут риб так много!
Витягай же їх, небого,
Щоб не розтеклись вони!»
Шарпнула ще раз Вовчиця,-
Ні, хвіст у леду держиться!
Тягне міцно - аші руш.
«Тітко,- Лис рік,- дякуй богу,
Ось з села нам на підмогу
Люди йдуть, зо двадцять душ!»
Як Вовчиця теє вчула,
Зо страху себе забула -
Як завиє!.. Боже мій!
Люди люті, гульк, надбігли,
Як її, примерзлу, вздріли,
Хап за палички як стій.
Сиплються удари градом!..
