бухті.
— Що ви мелете, Стерн! — поблискуючи золотим зубом, сердито вигукнув містер Сміт. — Зупинили яхту при попутному вітрі тільки для того, щоб викупались оті з трюму, а тепер зібрались тікати від урагану, який вам просто привидівся. Яхта міцна, вона все витримає.
Але капітан наполягав на своєму:
— Коли б ви знали, що таке ураган в Індійському океані, то не говорили б так, сер! А втім, можете говорити все, що хочете, а я мушу виконати свій обов'язок. Гей, Джоні! Скажи, щоб завели мотор! Передай Пітерові, нехай змінить курс: прямо на південь! — Віддавши наказ, Стерн спокійно звернувся до плантатора: — Містер Сміт, ви мій хазяїн, але я капітан і повністю відповідаю за життя людей. Тридцять п'ять років я плавав на великих океанських пароплавах, багато бур стрічав на своєму шляху і знаю краще за вас, що таке ураган в Індійському океані. Я не боягуз, але навіщо ж доброхіть лізти в пащу смерті? Якщо ширина ударної хвилі урагану — п'ятдесят миль, ми врятуємось. Але якщо вона — сто миль, не гарантую. В такому разі тільки бухта може нас врятувати, якщо, звичайно, встигнемо до неї дістатися.
Містер Сміт насупився:
— Нісенітниця, Стерн! Про яку бухту ти говориш? Тут ніде немає островів. Глянь на карту!
Ми пішли до їдальні. Капітан узяв з полиці якусь товсту книгу, а містер Сміт розгорнув карту і ткнув пальцем туди, де мала бути яхта.
— Ось, дивись, — сказав він, окутуючи все навколо густою хмарою тютюнового диму. — Зараз ми знаходимось на 85° східної довготи і 6° південної широти, так же? І поблизу — жодного острова. Найближчий архіпелаг — Чагос — розташований миль за чотириста на захід від нас, а Суматра — приблизно за тисячу двісті на схід.
— Знаю, сер, — відповів капітан, поклавши на стіл ту саму товсту книгу в шкіряній оправі, яку щойно взяв з полиці. — Острова, про який я кажу, немає на карті, зате його дуже докладно описано в цій старій забутій книзі. Ось, читайте: «Острів Тамбукту розташований в Індійському океані приблизно на 84° східної довготи і 7° південної широти. Населення його — миролюбне плем'я занго, яке ставиться до білих з деяким недовір'ям; проте, якщо білим пощастить розвіяти їхні підозри, занго бувають дуже гостинними. Магелланові матроси, повертаючись з Молукських островів до Іспанії, кинули якір в єдиній бухті цього острова, небезпечній через велику кількість рифів та надводних скель, і провели там два тижні. Моряків так причарувала краса та багатство острова, що десятеро з них виявили бажання залишитись там назавжди. Доля цих десятьох невідома. Як розповідають матроси, що повернулись до Іспанії, жителі острова Тамбукту — дикуни, нерозвинені й наївні. Вони добре поставились до прибулих, дозволили їм поповнити свої запаси води та продуктів і взагалі були дуже гостинці, проте боялися білих, вважаючи їх за жителів Місяця. Занго бувають досить красиві, високі на зріст і стрункі, з темно-шоколадною шкірою та чорним волоссям. Одяг чоловіків і жінок занго дуже простий: кілька листків, нанизаних на вузенький ликовий пояс…»— тут капітан раптом закашлявся й замовк.
— Романтика! — мовив містер Сміт, але вже не так впевнено.
— Книга строго наукова, сер. — заперечив Стерн. — Її автор — сучасник Магеллана. Опис острова зроблено із слів Магелланових матросів, йому можна вірити. Більше того: про існування Тамбукту знав сам Байрон. Прочитайте «Дон-Жуана»…
— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Сміт. Останні слова капітана остаточно переконали його.
— Та навіть коли б такого острова й зовсім не було, — додав капітан, — ми тільки виграємо, якщо пощастить уникнути урагану.
— Роби, як знаєш, — махнув рукою плантатор.
Ми з капітаном піднялись на палубу. Яхта взяла курс прямо на південь. Хмарки на обрії швидко росли й мінилися: то вони були білі, а тепер стали похмурими, темно-синіми. Повіяв тихий вітерець, але враз ущух, мов сумне зітхання. Настала нестерпна задуха.
— Буде дощ. — звернувся я до капітана, який тривожно вдивлявся в каламутну синяву хмар.
— Дощ, кажеш? За годину-другу стихія розбурхається, як скажена; розколеться небо, і злива рине мов з відра. Та не дощу треба боятися. Урагану, сер! Розгуляються такі хвилі, яких ти зроду не бачив. Дай боже сили й нам, і бідолашній яхті!..
І справді, за якусь годину сонце сховалося за хмарами. Вода стала чорною. Блискавка роздерла пітьму, і океан на мить спалахнув, але грому не було. Над нами повисла загрозлива тиша. Це було затишшя перед бурею. Трохи згодом до нас докотився важкий гуркіт, неначе десь далеко-далеко, за обрієм, боролись велетенські страховиська. Новий подих вітру, мов зітхання, що вирвалося з грудей океану, приємно торкнувся мого спітнілого чола й надув паруси. Яхту хитнуло, спочатку злегенька, потім почало гойдати все дужче й дужче…
— Перший провісник, — сказав капітан і, повернувшись до Джоні, малого юнги, наказав йому залізти на велику щоглу й подивитись, чи отой темний клубок на горизонті, бува, не дим якогось пароплава.
Тільки тепер я помітив далеко попереду темну кулясту масу, схожу на клуби диму. «Коли б це був пароплав», — подумав я. Але голос юнги мене розчарував:
— Хмара!
Я глянув угору й остовпів: Джоні стояв на самій вершині найвищої щогли й гойдався разом з нею туди й сюди, неначе десятиметровий маятник велетенського годинника. Хвилі вже були чималі, і яхту то підіймало вгору, то знову кидало в безодню. Джоні літав у повітрі, мов птах, описуючи широку дугу, а глибоко-глибоко під ним бурхали пінясті хвилі, готові кожну мить поглинути хлопчика.
— Злазь! — гукнув до нього капітан.
Юнга швидко спустився вниз і підійшов до нас. Він був білий мов полотно.
— Новачок ще, але звикнеш, — поплескав його по плечу капітан.
В очах у Джоні спалахнули іскорки: хлопець був гордий, що сам капітан похвалив його за сміливий і небезпечний вчинок.
Несподіваним поривом вітру мене так штовхнуло, що я ледве не впав. Яхта піднялася високо вгору, заскрипіла і стрімголов полетіла вниз. Пролунав оглушливий тріск — це судно грудьми вдарилось об воду, і гребняста хвиля, грізно ревучи й пінячись, накрила носову частину яхти. Та за хвилину гострі груди корабля знову піднялись над хвилею і розрубали її навпіл.
— Починається! — вигукнув капітан і наказав юнзі й помічникові опустити паруси.
Мені його накази здавалися надто лаконічними й незрозумілими: «Штурмовий трисель!», «Клівер!», «Грот!» Так звались різні паруси. Але Джоні з помічником повара чудово розуміли капітана, швидко опускали паруси і міцно прив'язували їх до щогл.
Це був ураган страшної сили. Небо щільно затягло чорною хмарою, довкола стало темно, як уночі, хвилі дедалі більшали. Один з парусів середньої щогли, який, певно, був погано прив'язаний, раптом напнувся, вітер засіпав його, роздер і шпурнув у море, мов непотрібну ганчірку. Капітан кинувся до інших парусів, але вони були згорнуті, мов солдатські шинелі, і міцно поприв'язувані до щогл.
Океан скаженів; хвилі пінилися, з оглушливим тріском налітали на яхту, немовби гралися з нею. Вода під нами вирувала й кипіла, як у велетенському казані, розжареному пекельним вогнем. Ухопившись за грот-щоглу, я з жахом дивився на стихію. Вали котились один за одним, люто накидаючись на яхту, але суденце, підкоряючись керму, яке міцно тримав у дужих руках Пітер, мужньо відбивало їхні несамовиті атаки… Ураган кожну мить міг відірвати мене від щогли і кинути в безодню. В інтервалі між двома хвилями я кількома стрибками дістався до дверей кают, але вони були замкнені. Тоді я згадав про каюту на капітанському містку й побіг туди. За мною — я добре чув — мчала велика хвиля. «Якщо наздожене, — промайнуло в голові, — змиє з палуби, мов трісочку, і тоді — кінець…» Хвиля й справді наздогнала мене, залила по самі груди, але я вже тримався за поручні містка. Як тільки хвиля відкотилась, я вскочив у каюту й зачинив за собою двері.
Отже, мені пощастило врятуватись од хвиль, але ж на палубі лишились інші: капітан, Джоні, помічник повара. Що буде з ними? Виглянувши в слюдяне віконце, я завмер. На палубі, міцно тримаючись за мідні поручні борту, навколішки стояв капітан; хвилі, налітаючи одна за одною, били його й заливали з головою. Але Стерн не здавався.
