до життя — могутня сила!
Запівніч буря вщухла, злива перестала, небо прояснилося. Почало світати. Я оглянувся навкруги. Вдалині синіла якась смуга. Земля! Земля!.. Я боявся вірити своїм очам, бо добре знав про міраж. Коли мандрівник помирає серед пісків пустелі від спраги, в маренні йому починають ввижатися пальмові оазиси і прозорі холодні струмки. Може, і в мене марення? Але синюватий міраж не тільки не зникав, а ще ніби й наближався до мене. Мені навіть почали вчуватися людські голоси й собачий гавкіт. Ой, що це таке? Скеля! І до того ж зовсім близько: за якихось півсотні метрів од мене! Ось іще одна!' І ще! Поступово погасли всі зорі, і в передранкових сутінках я чітко розглядів обриси високого берега, вкритого буйною рослинністю. «Врятувався!» — подумав я і, зібравшись з останніми силами, поплив до найближчої скелі.
Над океаном засяяли перші промені сонця. Лісистий берег, прорізаний річковими долинами, вимальовувався все чіткіше, неначе сам плив до мене. Скеля була вже зовсім близько. Тут мене чекала нова несподіванка: на хвилях погойдувалась стіна капітанської каюти, і капітан Стерн, тримаючись за неї, махав мені рукою.
— Ви самі? — спитав він. — Шкода, тільки ми й врятувалися. Коли б не ця будка, був би я вже сто разів на дні. Ех, старий я став для такої боротьби… Ну, беріться ось за цю ручку й відпочивайте.
Дощана стіна каюти плавала на воді, мов пліт. Ухопившись за неї, я раптом відчув смертельну втому. Поблизу плавало кілька дощок, зірваних з яхти, але самого судна не було й сліду. Воно потонуло, потягнувши за| собою всіх робітників, замкнених у трюмі, а разом з ними й плантатора.
Сонце підіймалося все вище, починалась тропічна! спека. Вітер порозганяв хмари, небо стало яскраво-голубим, хвилі вгамувалися. Тепер океан уже не здавався таким страшним і скидався на величезне синє дзеркало, на якому виблискували коштовні смарагди.
Відпочивши трохи, я залишив капітана й поплив до скелі. Хотілось якнайшвидше ступити на твердий грунт. Капітан, хоч і не любив суші, але теж поплив за мною.
На скелі ми знайшли Вільяма Грея, повара містера Сміта. Лежачи горілиць, він спав як убитий. Стерн розбудив його.
— О! — вигукнув Грей, побачивши нас, і знову заснув мертвим сном. Я вмостився на теплому камені, підклав руку під голову і теж заснув. Прокинувся від страшенної спеки. Повар ще й досі спав, а капітан, сидячи на сірому гранітному виступі, замислено дивився на зелену смугу берега, що виднілася зовсім недалеко від нашої скелі.
— Страшенно хочеться курити, — сказав він глухим голосом.
— А я б оце краще з'їв кілька бананів, сер, — обізвався, прокинувшись, Грей.
Острів був покритий густою зеленню. Вдалині вимальовувались сині контури гір, срібними смугами виблискували проти сонця численні водоспади.
Капітан перший кинувся у воду й поплив до берега…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Берег, покритий розкішною тропічною рослинністю, здалеку здавався не дуже високим, а насправді виявився скелястим і неприступним. Перед нами майже вертикально здіймалася сива гранітна стіна висотою щонайменше три-чотири метри. Місцями, де порода була м'якша, хвилі повимивали в березі глибокі темні печери. Довго плавали ми попід кручею, марно шукаючи місця, де б можна було вибратись на острів. Нарешті, коли всім уже здавалося, що останні сили вичерпані, ми допливли до вузенької мілкої протоки, яка вивела нас до невеликої, спокійної, мов озеро, затоки. Її пологі береги були вкриті густим лісом. Гілля дерев звисало до самої води. На другому боці біліла вузенька смужка піску, схожа на пляж. На піску стояло багато човнів, видовбаних із товстих стовбурів і схожих на вузькі довгі ночви з загнутими краями. Ми попливли на той бік і вийшли на берег.
Навколо не видно було живої душі, але човни свідчили про те, що десь поблизу живуть люди. Ми посідали під густим крислатим деревом. Грей вмить заснув, навіть не скинувши мокрого одягу, а ми з капітаном розляглися й порозвішували свій одяг на сонці. Згодом заснув і Стерн, вмостившись горілиць на теплому піску. Капітан важко дихав, втома геть знесилила бідолаху. Тільки я не міг заснути.
Куди не глянь — скрізь непролазний тропічний ліс. Високі дерева з гладенькими стовбурами сплітались угорі щільним шатром. Навколо тиша і спокій.
Радість, яка охопила мене після врятування, поступово переходила в неясний смуток. Дивлячись на тихі води затоки, я згадав батьківщину, близьких і рідних людей, які лишилися там. Хвилі життя виплеснули мене на цей тихий незнайомий берег, далеко від рідної землі, яку я щиро й палко любив. Любив її сині гори з бурхливими річками, глибокі ущелини й тихі долини, любив і великі міста, і маленькі села, і ту похилу хатину, вкриту зеленою від моху черепицею, і темну кімнатку, де народився. Чи доведеться побачити її ще раз?..
Раптом мої думки обрівались: якийсь чоловік вийшов з лісу й попрямував до човнів. Він був майже голий, тільки підперезаний вузьким ликовим поясом. Така сама плетена смужка проходила між ногами, підв'язана до пояса спереду й ззаду. Обличчя невідомого було чорне, мов натерте сажею, а шкіра тіла трохи світліша, темно-шоколадного кольору. Нічого не помічаючи, тубілець спокійно прямував до човнів, але, проходячи повз нас, раптом тривожно озирнувся і прислухався. Грей гучно хропів. Тубілець почув хропіння і зупинився. Я торкнув капітана й шепнув йому:
— Людина, сер.
— Де?! — схопився на лікті Стерн.
Тубілець рвучко обернувся. Помітивши нас, він, здавалося, остовпів. Потім відкрив рота, наче збирався гукати на підмогу, але з переляку в нього відібрало мову. Ми з капітаном підвелись і пішли до нього. Тубілець іще дужче перелякався, замахав руками і позадкував. Раптом зачепився за колоду, викинуту хвилею на берег, і впав горілиць на пісок. Тепер тільки бідолаха отямився, схопився на ноги й дременув до лісу. Він біг щодуху, але ноги загрузали в пісок по самі кісточки. Ми марно гукали, щоб він зупинився. Чоловік зник у лісі так само несподівано, як і з'явився.
Ми швидко вдяглися, розбудили Грея й пішли по слідах тубільця. В тому місці лісу, де він зник, серед густого гілля, переплетеного ліанами, вилася вузенька стежка. Обабіч стояли височенні крислаті дерева, обплетені густою сіткою ліан. Сонце ніколи не проникало крізь цю непроглядну зелену завісу. В лісі панувала півтемрява. Було тихо й вогко.
Раптом до нас долинули тривожні удари в бубон, неначе хтось гупав качалкою по ночвах, згодом пролунав протяжний крик. Ми переглянулись. Що це означає: радість чи тривогу?
Бубон замовк. Не чути було й вигуків. Ми почали обережно просуватися тропічним лісом далі і незабаром опинилися на рівному, добре втоптаному майданчику. Вишикувавшись півколом, тут стояло з десяток гостроверхих хатин, стріхи яких спускалися майже до землі. Передні стіни були сплетені з бамбука, двері теж. Високі кокосові пальми, хлібні та бананові дерева кидали на майдан густу тінь. Одразу ж за хатинами здіймалася височенна стіна лісу.
— Оселі тубільців, — промовив капітан. — Але де люди?
Людей не було. Ніде ні собака не гавкне, ні свиня не рохне, ні курка не кудкудакне. Я підійшов до однієї з хатин і заглянув крізь розчинені двері. В півтемряві розглядів під однією стіною широкі нари з бамбукового пруття, а попід другою, на лавках, теж з бамбука, стояло кілька горщиків, шкаралупини кокосового горіха, дерев'яний спис і стріли. На долівці посеред хатини ще тліло вогнище. В темному кутку висіла підв'язана ліаною до крокви корзина. На стіні над нарами виднівся людський череп. По спині в мене побігли мурашки, і я поквапливо відійшов геть.
