Яхта тряслася й тріщала. Вітер шаленів. Хмари осіли до самої води й накрили яхту. Я знову виглянув у віконце — де ж капітан? Невже старий моряк спасував перед хвилями?! Невже сліпа стихія перемогла розумну істоту — людину, яка ось уже стільки віків вважає себе володарем морів і океанів? Але ні, капітан ще не здався. Я вглядів Стерна, коли він, звівшись на ноги, збирався головою, мов бугай, зустріти нову хвилю. Ось вона, здавалося, поглинула капітана. Та коли хвиля прокотилася далі, я знову побачив його. Стерн лежав на тому самому місці, вхопившись за поручні. Морський вовк не збирається дешево віддавати своє життя! Ось він знову підводиться, лізе до містка, але хвилі знову збивають його з ніг і відкидають назад.
Капітанові треба допомогти, але ж як? Понишпоривши по каютці, я знайшов під лавою вірьовку і кинув один кінець Стерну. Він упіймав його і обв'язався вірьовкою. В цю ж мить хвиля налетіла на палубу, вдарила у відчинені двері каюти і залила мене з ніг до голови. Все потонуло в непроглядній темряві, наче нитка, що зв'язувала мене з навколишнім світом, враз обірвалась. Але як тільки хвиля спала, я отямився й почав тягти вірьовку на себе. Капітан повернувся й поповз до мене. Нарешті він доповз до каюти й зачинив за собою двері.
— Чому ви не спустилися в нижні каюти? — важко дихаючи, запитав Стерн.
— Там двері замкнені, — відповів я.
— Замкнені? Не може бути!
— Кажу ж вам, замкнені, — повторив я.
— Це Сміт! Тільки Сміт здатний на такий злочин! — нахмурившись, промовив капітан.
Буря несамовито завивала, вода під нами клекотіла, яхта тріщала й безпорадно металась у всі боки, мов трісочка.
— Та й міцна ж, сто чортів! — промовив Стерн. — Але якщо ураган не вщухне, всього можна сподіватись. Коли б тільки троси керма не обірвалися. Без керма Пітер не зможе тримати яхту проти хвиль, вони почнуть бити в борти і потрощать наше корито. Ви любите життя?
— А хто ж його не любить? — зітхнув Я.
— Помирати нікому не хочеться, та все одно всі помремо. Ви плавати вмієте?
— Вмію і дуже добре.
— Навіть дуже добре? — іронічно засміявся капітан. — Що ж, чудово! На випадок катастрофи спробуйте протриматись на воді якомога довше. Кожна виграна година все-таки краща за смерть.
Думка капітана була правильна, але в його голосі я відчув іронію і дуже здивувався. Нам загрожує велика небезпека, а він жартує.
— А до острова Тамбукту далеко? — запитав я, побоюючись, щоб капітан не вважав мене за боягуза.
— Не знаю. Хвилі потішаються над нами, як їм заманеться, важко сказати, куди нас однесе.
Капітан замовк і сів на лаву. Я запитав про Джоні та помічника повара. Вони забрались у трюм до робітників. Значить, встигли врятуватись.
— Цікаво, як себе почуває зараз містер Сміт?
— Не знаю, — буркнув капітан. — Мабуть, читає про острів Тамбукту, а може, й «Дон-Жуана» перегортає… — І, грюкнувши кулаком по стіні каютки, гнівно закричав: — Негідник! Як у нього вистачило совісті замкнути двері! Ні, людина на таке нездатна, сер! Ні, ні, це тільки він міг таке зробити!
— Ніяк не збагну, навіщо він замкнувся? — запитав я.
— Навіщо, питаєте? Щоб не натекло води, коли хтось відчинятиме двері. Щоб не помокли килими!
Вдарила нова хвиля, і наша каютка жалібно затріщала. Капітан виглянув у віконце й знову сів, стомлено зсутулившись.
— Схоже на те, що тут доведеться просидіти всю ніч. Та що там… може, більше й не побачимо світу божого…
— А ви певні, що яхта не витримає? — здригнувся я.
— Зовсім не певен. Але все-таки яхта міцна, з залізним драфтом.[4] Містер Сміт любить життя і не пошкодував грошей.
Настала ніч. Слюдяне віконечко почорніло, неначе хтось обляпав його тушшю. Буря не вщухала. Навпаки, хвилі, мов роздратовані хижаки, ще лютіше напирали на яхту. Капітан притулився спиною до стіни й заплющив очі.
— Хочете заснути? — запитав я.
— Спробую. Якщо будемо тонути, розбудіть і мене.
— А як же ваш обов'язок? Адже капітан не має права залишати корабель у небезпеці.
— Не хвилюйтесь, я свій обов'язок виконаю до кінця. Пітер дуже добре справляється з кермом, а мені треба трохи поспати, щоб зібратися з силами. Не ті вже літа, хлопче, дуже швидко стомлююсь. Раджу й вам зробити те саме. Ляжте в кутку й подрімайте. Це дуже корисно.
Я сів на підлогу й сперся об дощану стіну. Палуба під нами здригалася. Заснути я так і не зміг, але відчув, що тіло моє відпочиває. Шкода тільки, що не можна пробратися до їдальні. А в своєму ліжку чи на дивані в кают-компанії я почував би себе набагато краще. Містер Сміт сидить собі десь, попиває віскі і курить сигару, а це все-таки приємніше, ніж захлинатися солоною водою. Чи, може, плантатор зараз думає про свою дружину та дітей? Якщо Сміт загине, вони одержать у спадщину його багатство, над яким він тремтів увесь вік.
Капітан теж не спав. Та й як ти заснеш, коли під тобою справжнє пекло! Він раптом запитав мене, чи я вірю в загробне життя. Сто чортів! Знайшов час для жартів!
— Що таке смерть? — міркував Стерн уголос. — І що залишається від людини після смерті? Згадка про її діла? Припустімо, але ж які діла у мене? Ні хороших, ні поганих. Як на вашу думку, чи є загробне життя?
— Досить! — гаркнув я в нестямі. — Напевно, у деяких людей смерть, перш ніж відібрати життя, відбирає розум.
Капітан не образився.
— Добре вам, — бубнів, він у своєму кутку. — Ви людина невіруюча, тому й не думаєте — є загробне життя чи немає. А от я — зовсім інше. Сумніваюсь і в тому, в що вірю, і в тому, в що не вірю. Але найгірше — це те, що в мене немає тютюну. А без тютюну я завжди починаю філософствувати. Та ще як згадаю, що містер Сміт десь там попихкує сигарою і тягне віскі, — у мене аж жижки починають дрижати. Гад! Аби можна було добратись до палуби, я б двері в кубрику виламав! — капітан аж кипів від обурення. Потім, трохи заспокоївшись, повів далі:— Доки триватиме цей кошмар? Буря розходилась, може, і на всю ніч. А в мене ані грама тютюну! Уявіть собі тільки, що це значить для курця! Мука, страшенна мука! Чому ви мовчите?..
В цю мить пролунав оглушливий тріск. Сильний удар трусонув яхту, вона підстрибнула і впала на щось тверде. Дверцята капітанської каюти, з шумом розчинились, а саму каюту зірвало з палуби і разом з нами кинуло в море… Все сталося так несподівано й швидко, що я опам'ятався тільки глибоко у воді. Тиша і спокій, які панували тут, здалися мені страшнішими за саму катастрофу. «Смерть», — така була перша думка, що блискавкою промайнула в моїй свідомості. Але ж я був живий, і прагнення жити охопило мене з такою несподіваною силою, що я з усіх сил почав вибиратися на поверхню. Руки й ноги в мене були вільні. Я поплив угору, але безодня, здавалося, не мала кінця. Я почав задихатися. Коли б не свідомість, яка так гарячково працювала в цю мить, я б, певно, відкрив рота, щоб «дихнути», — і тоді б настав кінець. Але я подвоїв зусилля і якимось чудом вибрався на поверхню.
То була вперта, відчайдушна боротьба з смертю. Смерть підстерігала мене з усіх боків, виглядала з-за кожної хвилі, завивала над головою страхітливим ураганом і клекотом в морській безодні, але мені навіть на думку не спало здатися. Немає в світі істоти, сильнішої за людину, яка бореться з смертю. Вона протягом довгих тижнів може зносити голод і спеку, страшні фізичні страждання, але зрештою таки переможе. Любов
