— Так, свідком. Ви підтвердите перед капітаном того іноземного підводного човна, що ми з Стерном були першими білими людьми, які зійшли на острів.
— Але яке це має значення? — здивувався я.
— Зараз поясню. Припустімо, що цей човен ворожий, наприклад, японський. Якщо японці висадять десант і окупують острів, Англія на законній підставі зможе втрутитися і вигнати японців.
Я здивовано глянув на плантатора. Мене вразило, що він шукає «законних підстав» для «втручання» Англії проти Японії в той час, коли обидві країни вхопили одна одну за горло.
— Видно, що ви не дипломат, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Ви пам'ятаєте, що сталося, коли Японія напала на Пірл-Харбор до оголошення війни Америці. Увесь світ обурив цей піратський напад. Завоювавши загаль: А думку, Америка розв'язала собі руки і вступила в війну. Так що випадок з Пірл- Харбором був американцям дуже до речі.
— Хіба Америка не втрутилась би в війну, якби японці не напали на її фортецю? — спитав я.
— Даруйте, сер, але я ще раз мушу сказати, що ви не дипломат. Кожна війна починається задовго до того, як загримлять гармати. Вона ведеться між пропагандистськими апаратами двох ворогуючих таборів за завоювання громадської думки. Ясна річ, що й без випадку з Пірл-Харбором Америка втрутилась би в війну. Вона шукала приводу, і нетерплячі самураї дали його самі.
— А Гітлер напав на Радянський Союз раптово, не підготувавши громадської думки, — заперечив я.
— У Гітлера — запаморочення від успіхів, йому лише гамівна сорочка допоможе, і мені здається, зараз вона шиється в Москві. Але повернімося до першого питання. Існує старий закон, який гласить, що всяка нічия земля належить тій державі, підданець якої першим ступив на неї.
Як це не дивно, в словах Сміта була певна логіка. Я пригадав суперечки між Португалією і Іспанією понад чотириста п'ятдесят років тому, коли вони були наймогутнішими морськими державами світу. Вони сперечалися за кожен нововідкритий острів навіть і після того, як папа поділив земну кулю навпіл і західну півкулю віддав Іспанії, а східну — Португалії. Ще тоді було встановлено цей хижацький принцип: здобич належить тому, хто першим вчепився в неї своїми пазурами. За чотириста п'ятдесят років світ докорінно змінився, навіть і лице землі змінилось, тільки колонізатори лишилися такими самими. А втім, не можна сказати, що вони такі ж самі. І вони змінилися, змінився і їхній «принцип». Зараз здобич не належить тому, хто першим схопить її, бо завжди може з'явитися інший, сильніший хижак» який відніме здобич у слабшого. Такий закон джунглів, засвоєний колонізаторами.
— Так от, сер, — вів далі Сміт, жуючи кінець сигари. — Острів Тамбукту належить Англії, тому що англійські піддані першими ступили на нього.
— Помиляєтесь, сер, — заперечив я. — Острів Тамбукту належить Болгарії.
— Що? — вигукнув Сміт і навіть перестав жувати сигару.
— Так, він належить Болгарії, бо я першим ступив на нього. Капітан доплив до берега після мене, а ви, містер Сміт, зійшли з яхти значно пізніше.
Сміт втупився в мене, ніби намагався збагнути, жартую я чи говорю серйозно, а потім розсміявся.
— Болгарії? Ха-ха! Ви комік, сер! Ви просто вб'єте мене своїми жартами. В якому кінці земної кулі лежить ваша Болгарія? Давно я не розгортав карти і забув, хоч колись мав п'ятірку з географії. Наскільки пригадую, ви межуєте з якимось болотом. Які ж морські сили має ваша… гм… Болгарія?
— Отже, вся справа в силі, а не в тім, хто першим ступив на острів. Говоріть точніше, сер!
— Саме так, якщо ви наполягаєте на точності… Стерн, який рідко втручався в наші суперечки і уникав ставати на чийсь бік, раптом закричав:
— Погляньте! На підводному човні піднімають японський прапор!
— Не може бути! — здригнувся Сміт. — Японський підводний човен в Індійському океані? Просто неймовірно.
— Прапор японський, — повторив капітан. — Роздивіться його краще, і ви побачите на ньому зображення сходу сонця.
Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно — човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.
— Що ж ви тепер будете робити? — звернувся я до обох англійців. — Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?
— Ні, — сказав капітан. — Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.
— А ви, містер Сміт?
Сміт важко зітхнув.
— Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші — велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… — Подумавши, Сміт тихо додав: — Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому- небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.
— Виходить, ви думаєте підкупити капітана? — запитав його Стерн.
— А чому б ні?
– І ви певні, що це вам удасться?
— Я певен лише в одному, — сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, — краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?
Капітан мовчки одвернувся.
Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.
Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.
— Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! — повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. — Не розумієш? Дум-дум! — І він зробив жест, ніби стріляв.
— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…
Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.
Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.
— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?
Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і
