— Про що ви говорите, сер? Немає жодного вбитого…
— Все одно, плем'я не встоїть проти гармат і кулеметів японців. Чому не поясните вождеві, що чекає плем'я, коли воно не здасться без бою?
— А що його чекає, коли воно здасться? — запитав я.
— У вас все навпаки! — скипів Сміт. — Але знайте, ви відповідатимете!
— Чи не перед вами?
— Можливо, й переді мною!
Я повернувся до нього спиною і сказав Арикі:
— Цей пакегі не знає, що говорить…
– І я не знаю, що він говорить, але послухай, що скаже Арикі. — Він примружив очі, нахилив голову і, подумавши, заговорив глухим голосом: — Пакегі спалять острів і переб'ють нас. Перетворять наші хатини на попіл. Хто відповідатиме? Ти й Боамбо! Так, ви відповідатимете вашими головами! Анге бу!
Він говорив те, що йому підказав Сміт. Плантатор не знав добре мови племені, але вони з Арикі розуміли один одного з півслова, з одного жесту чи погляду. Єдиним бажанням Сміта було вирватися з острова хоч і полоненим японців. Але Боамбо не пустив їх на берег, і ця можливість вислизнула. Це його найдужче дратувала
— Що сказати тані Боамбо? — спитав я головного жерця.
— Те, що я тобі сказав: дозволити пакегі зійти на берег. Шаміт говорить, що вони непогані люди…
— Гаразд, скажу.
Я рушив до виходу, але Сміт зупинив мене:
— Де Стерн? — спитав він.
— На березі з стрільцями.
– І він стріляв у японців?
— Так, і він.
— Я вважав його за розумну людину…
— Він не тільки розумний, але й чесний, — сказав я і вийшов.
Протягом усього дня японці не робили нових спроб висадити війська, а ввечері, знявшись з якоря, підводний човен потонув у темряві ночі.
— Пішли! — з полегшенням зітхнув Боамбо. — Тепер можна й запалити спокійно.
І він справді запалив вперше за цілий день. Але заспокоїтись не міг: часто обходив пости, подовгу вдивлявся в океан і жодного разу не присів відпочити. Тільки десь опівночі приліг просто на траву, а я пішов до хатини.
Я теж дуже стомився, але довго не міг заснути. «Шкода, — думав я, — відкрито останній невідомий і ніким не загарбаний острів. Японці так легко не відмовляться од своїх намірів. Рано чи пізно, але вони повернуться сюди, можливо, не на одному, а на кількох підводних човнах. Вони вдерлися в неосяжні китайські землі, з нечуваною самовпевненістю ополчилися проти найчисленнішого в світі народу, окупували багато островів у Тихому океані, проникли і в Індійський океан… Чому не захопити й острів Тамбукту? Хто їх зупинить?»
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Вони й справді прийшли. Ще не розвиднілось, коли я прокинувся від сильного гуркоту. Я швидко вийшов з хатини і в ранкових сутінках побачив два підводних човни, що стояли на якорях недалеко від берега. На них часто спалахували блискавки — стріляли гармати, а з двох кінців селища було чути тріскотню автоматів і кулеметів. Мені все стало ясно — вночі японці висадили війська на острів далеко від селища і зараз наступали з двох боків. В самому селищі було чути вибухи снарядів і крики жінок та дітей, що повернулися з гір після того, як зник підводний човен. Знову палали пожежі і освітлювали темні води океану кривавим сяйвом.
Боамбо розділив стрільців на два загони: один бився на східному боці селища, а другий — на західному. Бій тривав недовго: тубільці змушені були відступити. Правда, вони билися хоробро і відступали крок за кроком, але все-таки відступали, а на світанку відійшли в гори.
Я збирався теж тікати з ними, але перед тим вирішив зайти в хатину Сміта. Там була захована касетка з щоденником Магеллана. Японці, звичайно, обшукають все і знайдуть її. Щоденник потрапить їм до рук. При одній думці про це я забув про небезпеку і кинувся до хатини плантатора. Але її вже не існувало, тільки головешки ще диміли. Я згадав, що ніяка пожежа не могла знищити вогнетривку касетку, але не мав часу ритися в гарячому попелі. В першу-ліпшу хвилину могли з'явитися японці…
Я побіг до Арикі. Я знав, що застану там і Сміта.
— Ваша хатина згоріла! — крикнув я плантаторові. Він зіскочив з нар і перелякано витріщився на мене.
— Згоріла? Справді?
— Так. Від неї лишилася тільки куча попелу.
— О, тепер я останній бідняк! — схопився за голову Сміт. — Чуєте, сер? Останній бідняк!
— Але ж касетка не згоріла? — спитав я.
— О сер! — вигукнув плантатор, і його очі радісно заблищали. — Ви безумовно праві! Касетка ціла! Ніяка пожежа не може її знищити, запевняю вас! А в ній мої коштовності і чекова книжка!
– І щоденник Магеллана, — додав я.
— Так, і щоденник Магеллана. Все гаразд, сер… Ми знайдемо касеті сховаємо від японців.
— Але я не збираюсь лишатися з японцями.
— Невже? Значить, до кінця вірні племені?
— Так.
— Воля ваша, — подивився на мене співчутливо Сміт.
— Ви знайдете касетку, чи не так? — спитав я.
— Звичайно, знайду і сховаю.
— Гаразд. Але запам'ятайте — щоденник Магеллана не тільки ваш.
— Навіщо ви про це нагадуєте, сер? — ображено сказав Сміт. — Невже ви думаєте, що я зловживатиму вашим довір'ям? До речі, де мій капітан?
— Не знаю.
— Чи не вбито його? — захвилювався Сміт.
— Не думаю. А що збирається робити Арикі? І він залишиться в японців?
Сміт ствердно кивнув головою.
— Це правда? — повернувся я до головного жерця. — І ти лишаєшся у пакегі, які спалили селище і вбили багато жінок і дітей?
Арикі чухав груди й дивився в землю. Він дуже добре розумів, що робить, і не смів глянути мені в вічі.
— Так, — промовив він нарешті і, показавши рукою на Сміта, тихо додав: — Він каже, що пакегі — добрі люди і нічого поганого Арикі не зроблять. Пакегі поважатимуть Арикі більше за тебе…
Я махнув рукою і вийшов. Я розумів Сміта, хоч і не виправдував його. Він вважав за краще полон, ніж острів Тамбукту, бо хотів за всяку ціну повернутися в Англію до свого багатства. Але чому Арикі залишається
