ведучого дишла. — Мабуть тут, на Перевальській?
— Тут.
— От і даремно. На яку-небудь нову станцію треба було проситись, — порадив Рябов і, хитро підморгнувши Шатрову, додав: — Чи злякався від цивілізації відірватися?..
— Та що ти його вчиш? — гаряче перебив свого помічника Шатров. — Якщо людина свідомо сюди приїхала, то їй ніяка пустеля не повинна бути страшною. Їдьмо з нами, Малиновкін… Забув, як звуть вас?
— Дмитром.
— Їдьмо з нами, Митю. Побачите своїми очима, як люди живуть і працюють. Де більше сподобається — там і влаштовуйтесь.
— А що тут йому сподобатись може? — скептично сказав Рябов, кінчаючи кріпити гайку і витираючи руки клоччям. — Ти відомий романтик, тобі аби тільки що-небудь нове, а воно ж інколи дикуватий вигляд має.
— Ну, гаразд, Федоре! — перебив Рябова Шатров. — Он головний кондуктор Бейсамбаєв іде. Скоро поїдемо. А ви що ж, поїдете з нами чи ні? — обернувся він до Малиновкіна.
— Чому ж не поїхати, — поспішно відповів Малиновкін. — Охоче поїду.
— Тоді влаштовуйтесь на гальмовій площадці з головним кондуктором: на паровозі не можна — не дозволено.
Хвилин через десять поїзд вирушив у дорогу. Малиновкін влаштувався поруч з головним кондуктором — високим смуглявим чоловіком середніх років. Він здався Дмитрові мовчазним і замкнутим; але після того, як Бейсамбаєв довідався, що Малиновкін знайомий з Шатровим і Рябовим, почав захоплено їх розхвалювати:
— Дуже хороші люди, розумієш! Від самої матінки Волги в наше пекло приїхали. Це ж зрозуміти треба! Я людина звична, і то мені жарко, а з них скільки потів сходить! А до того ж — як працюють! Це бачив я, щоб тут у нас хто-небудь ще так працював. Подобається мені, розумієш, такий народ — справжні люди. Більше б таких приїжджало. Дуже нам такий народ потрібний.
Прислухаючись до голосу Бейсамбаєва, Дмитро поглядав навкруги, вивчаючи місцевість. Треба було виконати завдання Єршова і визначити, пройде чи не пройде по цій дорозі мотоцикл. Наче ненароком запитав він про це Бейсамбаєва.
— Місцевість цілком підходить, — відповів головний кондуктор. — У брата мого мотоцикл є, так він все тут об'їздив. Якщо є у тебе машина, привези сюди, велике задоволення матимеш: гарна тут природа у нас, красива!
Дмитро подумав, що кожний, мабуть, бачить свою землю по-своєму і багато з того, що чуже око не відразу помітить, для місцевого жителя сповнене своєї краси. А от йому, наприклад, здавалося зараз, що цей обпалений сонцем сіро-жовтий степ не має нічого привабливого. З рослинності впадали в очі лише білі султани ковили та мізерний типець з вузьким, подібним до щетини листям і рідким, наче обтріпаним волоттям.
— Зараз тут немає, звичайно, повної краси, — помітивши, що Малиновкін вдивляється в степ, промовив Бейсамбаєв. — А ти подивись, що тут весною буде робитись! Ранньою — особливо. Що таке палітра в художника, знаєш? То можеш сміливо сказати, шо весь степ наш як велика палітра буває —з фарбами всіх кольорів і відтінків. Я трохи маслом малюю, так що на фарбах розуміюсь. Навесні прикрашають наш степ сині і жовті півники, строкаті тюльпани, золотисті жовтні, білі анемони. А зараз тут всю красу сонце випекло. Тільки для ковили все байдуже. — Бейсамбаєв, який, видно, справді любив природу, глибоко зітхнув.
Скоро рівна місцевість почала переходити в горбкувату і горизонтальні площадки дороги змінювалися то підйомами, то схилами. Все частіше виднілися тепер обабіч дороги пологі горби, що заросли якоюсь рудувато-жовтою травою, схожою на ворсу старого, вигорілого на сонці килима.
Дихання паровоза теж помітно змінювалося. На підйомах воно ставало важким, натужним, з бронхіальним присвистом. Темнішав і все з більшим шумом вихоплювався з труби паровоза дим.
— Дістається хлопцям, — похмуро промовив Бейсамбаєв, киваючи на паровоз. — Дуже рисковану вагу взяли сьогодні, зірватися можуть…
На одному з підйомів поїзд і справді настільки зменшив хід, що й Малиновкін почав хвилюватись за своїх нових знайомих. А коли поїзд прибув, нарешті, на останню станцію будівельної дільниці, з паровоза зійшов чорний, як негр, і зовсім мокрий від поту Рябов.
— Ну що, Бейсамбаєв, хіба погано попрацювали? — весело крикнув він.
А Шатров, теж дуже стомлений, але щасливий, швидко зійшов з паровоза і попрямував до платформи вокзалу, на якій, привітно усміхаючись, махала йому рукою дівчина з гарним личком.
— Поздоровляю вас, Костю! — привітно промовила вона, простягаючи Шатрову загорілу руку. — Такий составчик притягли!.. — Вона кивнула на поїзд, на платформах якого стояли землерийні машини, і додала: — А я, знаєте, спеціально прийшла на станцію побачитися з вами…
Малиновкін не без цікавості трохи постежив за ними, але треба було виконувати завдання Єршова — і він поспішив до начальника будівельних робіт і почав оглядати будівельну площадку. Зате пізніш, коли лейтенант повернувся до поїзда, щоб їхати назад до Перевальська, він мимоволі став свідком прощання Шатрова з Ольгою.
— До побачення, Олю! — палко говорив Шатров, рвучко потискуючи руку дівчини. — Ми рідко зустрічаємося, але я щасливий, що хоч під одним небом з вами живу і що палить нас одне і те ж азіатське сонце… Бачте, хотів, між іншим, запитати ось про що: кажуть, інженер Вронський залицяється тут до вас. Правда це?
Дівчина зніяковіло усміхнулася.
— Ну, гаразд, не відповідайте, — заспішив Шатров. — Так воно і є, мабуть. Хай залицяється… Хай хоч всі тут до вас залицяються. Адже ви така!.. — голос у нього зірвався раптом, і він перейшов на шепіт: — Тільки б ви не вийшли заміж за нього. Не поспішайте…
— Ну, а коли візьму раптом і вийду? — засміялась Ольга і пустотливо блиснула очима.
Шатров похилив голову і промовив тихо, але твердо:
— Все одно я завжди буду там, де ви, якщо тільки ваш чоловік дозволить вам нові дороги будувати.
— Мабуть, кращих друзів, ніж ви, Костю, і не буває на світі! — зворушено промовила Ольга і, міцно потиснувши руку Шатрову, поспішно пішла із станції.
Майор Єршов не знає, що й думати
Коли лейтенант Малиновкін повернувся в Перевальськ, було зовсім темно. Гульджан вже спала, але в будинку напроти, у кімнаті Єршова, ще горіло світло і вікно було відчинене. Проходячи повз нього, Дмитро заглянув поверх занавіски і, побачивши майора, який сидів за книгою, непомітно кинув йому на стіл заздалегідь приготовлену записку.
В ній повідомлялося, що лейтенант побував на будівельній дільниці, і докладно описувалося все, що він там бачив і з ким розмовляв. До записки додана була офіціальна довідка про вантажі, що йшли на адресу будівництва. Малиновкін одержав її від заступника начальника будівельної дільниці, якому він пред'явив свої документи, підписані генералом Сабліним.
Двічі перечитавши повідомлення Малиновкіна, Єршов задумався. Хоч про застосування атомної енергії лейтенант і не ставив нікому питання — і без того було ясно, що її тут не застосовували. Гірські породи і земляні масиви висаджували в повітря на будівництві залізничної магістралі переважно амонітом. Це було і безпечніше і легко піддавалося керуванню. Вибухи тут так і називалися: спрямованими вибухами і вибухами на викидання. Перші допомагали миттю споруджувати великі насипи, другі — виїмки. Це були розумні вибухи, послушні волі будівників.
