— Ой, дитино моя! Чи не чула, що батько казав?
— Я хочу Якова бачити!
Не тужила вона, не плакала i на все, що її прохала мати, i зупиняла, i жалувала — на все вона одмовляла:
'Я хочу Якова бачити!'
IX
— Катре! — говорить мати, — нехай я лучче сама пiду туди, — сама за все розвiдаю…
— Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива — я на все пiду…
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом'янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, — от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…
Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає — з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
— Та я хочу ще Чайчиху навiдати, — каже мати.
- Її ж дома немає.
— Де ж вона? — спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
— А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
— А син чого там?
— Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…
I хати бiлi, й хазяї милi — немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…
Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
— Завтра я знов прийду, — промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє — зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем — то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: 'се повезу у ярмарок', чи жав, чи косив, чи вигодовував що: 'буде чим поярмаркувати!' Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: 'то що, що втратився! аби свiжа копiйка!' Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: 'Якi хаточки були придбанi, якi славнi — поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!' А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися — не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть — добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жiнка цiкава з цiкавих, — що вона його слухає та й заслухається, — та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
— Звiдки бог несе? — пита мати Iваненка…
— З якого ярмарку? — кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.
— А се, — каже, — був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…
— Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, — перехопила мати, — от i Чайчиха туди поїхала, — не бачили її?
— Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
— Чого ж ее так? Там же вони з сином?
— А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.
— Яка удова?
— Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, — були б торги, кажу вам…
— Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?
— Вбачаючи, — каже, — диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.
— Чи ж Чайченко її сватати хоче?
— Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме — се то вже вона знає.
— Бувайте здоровi!
— Щасти боже!
Катря нiчого того не чула…
— Боже мiй, боже великий! — промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. — Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: 'не журись' та просить 'забудь!'.
— Нащо мене дурити? — говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.
— Годi! Годi вже! — тiльки одмовляє.
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, — дивиться та думає; а там як звелася — блiда, блiда!
— Що тобi, Катренько, що тобi?
— Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася — не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий — щодня йде. Коли було я за нею пiду собi — вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, 'годi, годi!' — перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..
Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь — змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
