себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
— А чим вiн винен, що перше любив? — вимовила Маруся.
— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
— Коли ти його вiрно любиш… — щось почала знов Маруся…
— Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане — нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо — наче що в хатi вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, - такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б'ється до втоми… — i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, — просить: 'не говорiть нiчого i не питайте нiчого'. Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, - та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: 'iди батька стрiчати'. Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, — ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, — тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила — вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.
А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, — бачу — зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
— Втомився я, — каже батько.
— На добранiч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
— Що тобi, Катре? — питаю. — Чи ти батька iзлякалася?
— Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, — я сама нещаслива!
— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, -годi! — вговоряю її.
— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.
— Темна нiч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi — боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
— Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
— Повiсти, як усе було, — не вмини нiчого! — велить. I усе йому мати повiстила, що було.
— Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.
— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала — гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора — так, як iк гаю побрався, — а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…
— Як вiн прийняв теє, - не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, — то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.
XII
Що далi, то гiрш сумувала Катря. Жалю свого збулася, а обняв її самий сум. То було коли озветься до нас iз Марусею словом сердечним: 'Ой важко, Марусю! Ой важко, Химо!', а то зовсiм одцуралася усiх. Ласку прийма, не вважаючи; що спитаєш в неї, заговориш — 'що треба? чого хочете?' До матерi як нерiдна дитина; вiд батька далеко сторониться… Де там в селi пригода, дослухається: яка, хто журиться, плаче — i їй наче любо вдивлятися, обмiркувати тут — i дивиться i слухає вона так, що нiби їй не жалко, що серце болить, а жалко, що чоловiк нiкчемен у свiтi, i говорить, було: 'Отсе люди! Що той розум людський!'
Стала вона якась холоднувата, спокiйна, хоч i сумна, i смутная.
— Боже мiй, Катрусю! — згадаю їй: — як колись — що ти за весела була!
— Була весела, — одкаже, — бо перше було жити легко у свiтi, як дурному з гори бiгти… Тут менi дещо нахватилося — зупинило мене… Спитала я тодi: що то за життя наше? I нащо чоловiк живе? Пощо у свiт родиться? Живе ыа муку — родиться на смерть. Нiчого шукати, нi по чiм болiти — усе проходить, як дим, усе минає, як зiлина…
Почне було такечки говорити, тiльки слухаємо з Марусею. Нагонить було холоду своїми словами.
— Скажи менi, Катрусю, — питаю одного разу, слухаючи тiї мови її суворi, — чи ти вже не любиш?
Та й сама злякалася, що нагадала їй, а вона всмiхнулася.
— Не бiйся, не бiйся, — каже, — я вже не плачу тепер, я вже не ревную, та й не кохаю…
— Як? Вже забула?
— Ой, Химо, — промовляє, - як усе свiтове минає! I кохання, i радощi, i горе — як усе минає! Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!..
Змагається з нами, що нема у свiтi анi добрих людей, анi правди у людей.
— А де тi правдивi? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правдi. А де тi добрi?
— Мати ж наша? — кажу…
Перехопила мене:
— Мати, батько, родичi? Та свiй своєму поневолi вже брат! А нехай-но в одну рiч вкохаються та вдадуться, — побачиш тодi, якi добрi i яка правда!
— О, є у свiтi добрi люди, є правда! — говорить Маруся.
— Хiба у наших мислях iз тобою!
— А що се, Катре, — кажу, — се вже ти одна, мабуть, сама одна певна людина на свiтi?
