— Що певного у свiтi? От менi певно те тiльки, що я безщасна…
Непорушимо вимовила свої слова… Згадують такеньки давнього давна поховане i придлакаие. А ми iзмовкли. I отсе нi ласкою, анi жартом не визволить її i на хвилину з того льодуватого суму…
Мати терпiла та плакала мовчки; дармо було озиватися до Катрi… Батько теж слова не ронив; тiльки батько одмiннвся якось… Якийсь погляд у його часом був, що я ще в його нiколи не бачила… Не постерегла того мати, i вже ж нi Катря, а щось у йому одмiнило. Се я, цiкава, сама тiльки я завважила. Став вiн нiби на виду похмурнiший, а ласкавший; мовчущий як перше, а унятливий; став пiклуватий такий; казав би, нiжний… Якось Катря, дивлячись у вiконце, промовила:
— Усе хмари, усе негода! Коли вже те ясно буде? Коли теплiш стане! — То як вiн виглядав того ясна! Як ждав на те тепло! Як ще звечора виходив i дививсь пильно та вважливе округи на небо!
Катря легко спати стала, не досипала уночi; а, лучалося, удень засне коло свого вiконця. Увiйшов одного разу батько — дверима грюкнувши, Катря iздригнулася… Як вiн пiсля того тихенько уступав завсiди або пережидав надворi, на пекучому морозi, щось нiби там роблячи, а нудячись без дiла, поки довiдається, що Катря обудилася!
Якось принесла до нас Пилипиха кожушаночку — хвалилася, що добра.
— А справдi добра, — казала Катря.
— Добре, коли б i тобi таку, — говорить Пилипиха.
— Добре б i менi, — каже Катря.
На другий день рано батько iз двору поїхав, — у тиждень повернувся — аж у другому повiтi був: привiз нам усiм новi кожушанки. Дає Катрi — яке понуре його обличчя було i як трусилася рука даючи! Як вiн прийняв якось покiрно, що вона брала, не глядячи, що бере, i дякувала… Як вiн поспiшився у мiсто, коли вона сказала, що там кращi черевики, нiж у нас!
Чайченка ми не бачили анi старої його матерi. Часом було перечуєш через дiвчат, що зустрiли де, або так їх на iм'я згадають — тiльки ми й знали.
XIII
Чую, той менi каже: 'Маруся з лиця спала', той мене питає: 'чи Маруся нездужає?' Пилипиха прийде, говорить, що дочка в неї в'яне, i хвалиться, що хутко їй поможеться, а часом по чванливому обличчю бiжать сльози дрiбнi… I сама я бачу, що Маруся занепадає.
— Марусе, що тобi? Ти чогось журишся? — кажу їй.
— Нi, — говорить, — менi нiчого, i я не журюся.
Катря бачить, слухає-i все їй байдуже. Одного ж разу ми сидiли з нею самi, я почала про Марусю їй згадувати: що се їй таке сталося, що вона така, а нiколи не жалиться, i не бачила зроду я, щоб вона плакала. Думати б, мати неласкава, так мати й перше була така сама — а тепереньки тiльки що ради не просить — жалко дочку. Я отак говорю, Катря задумалася. Думає, думає, мов що пригадує, - та обертаючись до мене:
— А знаєш, чого Маруся така стала? Чого Маруся схне? Вона Чайченка любить!
— Отсе! — покрикну. — Що ти, Катре!. Схаменись! Та вона знала, що вiн її не любить…
— Дарма! Та вона його кохає! Я не знаю, як давно я сього не зрозумiла ще тодi… А потiм я вже не думала, забула усе…
— Та по чому ж ти вважаєш? Чи коли вона його згадувала? Вона ж од мене, здається б, не крилася… Вона ж тепер нiкуди не ходить… А може, кохає, та кого iншого…
— Його! Його! Се напевно. I давно вже кохає. Вона ж його перше нас зазнала. Пам'ятаєш, як усi ми тодi, веселi та дурнi дiвчата, прибираючись на весiлля, як ми питали в неї про його i як вона од нас втiкала, як не хотiла розказувати i як нiчого не розказала, — пам'ятаєш? А як мене питала, чи я справдi його кохаю? А як заступалася за його передо мною? Чи усе ти пам'ятаєш?
Тодi я усе згадала собi, i те весiлля, i слова усi Марусинi; згадала багато чого, що перше знала, та не дбала, — та й сама задумалася: може, воно й справдi так. А все ще вiри менi не йметься. Як же се я не постерегла б того? Очi ж мої усе бачили добре — де ж провидливiсть моя непомилешна? Де мiй розум бистрий?
Я хоч так собi не приказувала, та такеньки думала.
Тiльки менi хвилиночка вiльна, — я зараз до Марусi побiгла, постукала у вiконце:
— Марусе, Марусе. Голубонько! Вийди хутенько!
Вона виходить, а я до неї тим-таки словом:
— Марусе, ти кохаєш Чайченка?
Вона iздригнулася i пильно на мене поглянула, тихо. Її очi засяяли; личко спалахнуло рум'янцем, i каже менi:
— То що?
— Правда сьому, Марусе? А я Катрi вiри не йняла, я не думала… I дуже ти його любиш? I давно вже?
— Я за його умерла б, — говорить, дивлячись поглядом своїм добрим, а смiлим, — я для нього б у свiтi жити рада… а люблю я його давно, давно… завсiди люблю, як зазнаю.
— Вiн же до тебе не залицявсь нiколи, Марусе? Вiн до Катрi… до iншої.
— Нехай здоров буде та щасливий iз тiєю, що покохає собi…
— А тобi ж, Марусе? Тобi тiльки мука, печаль та горе?
— Хоч горе, — я вiд його усе прийму за добре.
— А мати ж твоя?
— Що ж мати моя? Я їй тим не докучаю.
— Та вона замiчає, що ти в'янеш, вона тим печалиться…
— Коли б же дiялось по моїй волi, коли б моя сила, то я б рум'янiла!
— Як же ти замiж пiдеш?
— Я не пiду замiж.
— А мати стане силувати.
— Що ж? Важко менi буде.
— Та вже ж важко за нелюбого йти!
— Нi, я кажу — буде важко, що мати вмовляти стане, а я не пiду…
— Та чого ж дожидатимеш? На яке добро вповаєш?
— Я нiчого не дожидатиму й нi на що не вповатиму.
— Та вiн не знає i не дбає, що ти його кохаєш!
— Нехай! Аби я його кохала.
— Лихо тобi iз тим коханням буде та горе, а радощiв я не сподiваюсь.
— Коли не судилося милого щастя, нехай миле горе буде…
— Прощавай, Марусенько! — кажу їй.
— Бувай здорова!
Провела мене трохи, ще попрощалася й пiшла до господи, тиха та ясна.
А я додому. Iду собi та думаю: чого-то на свiтi не бува, аби здорова наша голова! I той Чайченко! Чи вiн у барвiнку купаний, що так дiвчат чарує? Коли вже на правду йде, то й менi вiн чи одну нiчку снився? Вже я ходила, ходила до голови по розум, поки схаменулася… Подумала, зiтхнула та й сказала: 'Годi!' I годi.
— А що? — пита Катря в мене всмiхаючись, — чи ж я не вгадала?
— Твоя правда, — кажу. — Нещаслива дiвчина! Жалко менi її дуже! Гiрка їй доля судилася!
— Гiрко даремне кохати, — промовила Катря, — гiрко даремне дожидати, а ще гiрше не кохати й не дожидати!
З Марусею вона про се не заходила у розмову, хiба так, навдогад, що скаже Катря: 'Нащо те кохання у свiтi?' А Маруся: 'А коли серце кохає — як не кохати?' Катря собi: 'Який прибиток з тих любощiв, — чи ж вартi?'
