Розказує тодi священик, що вона вже в монастирi далекому, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дiвчина з вашого села прийшла у наш монастир i зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителiв має заможних, то нехай родителi оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такiм убожествi, що й не сказати; черницi, якi милостивi, здарували їй щомога; а ще нехай родителi не заборонять їй спасенiя, бо се тяжкий грiх їм буде, i нехай присилають дочцi своє благословенiє. 'Молимося боговi, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить i навести родителiв на добрi i хорошi мислi та вчинки'.
— Пишiть дочцi благословенiє, - каже священик, — не спортеся, не вiдмагайтесь — все рiвно її не вернете, а жалю наробите, i грiх вам буде.
— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Нiколи вже не можна?
— Авжеж, — одказує священик: — пишiть благословенiє.
— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!
А батько стоїть — не говорить.
— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так i напишу, що батько й мати благословляють…
— Нi, — озвавсь тодi батько, — за мене, за батька, не пишiть, батюшка; я не благословлю.
— Як же? Та се грiх тобi великий! — страхає священик. Батько знов нiчого не говорить.
— Годi, годi вже! — вмовляє священик. Батько усе нiчого не говорить.
— Напишу, що батько й мати благословляють.
— Нi, батюшка, батько не благословить нiколи — се напишiть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається — тiльки плаче та тужить.
— Що ж се таке? — говорить священик до матерi. — Чи ж так рiдну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а I'батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, — зiбрала мати грошi, зараз однесла священиковi, щоб переслав Катрi.
— Це добре, — каже священик, — колись, може, вiн i поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…
А тут люди прочули, iдуть — радiють — до нас: 'Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвiдати, хоч i далеко. У доброму мiсцi знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив'.
Мати до усiх озивається то жалем своїм, слiзьми, то исловом, — батько нi до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: 'Ваша дочка'. — 'В мене нема дочки', — одмовив. 'Ваша дочка черниця'. — 'В мене нема дочки', — знов одмовив.
Тижнiв у три одiбрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матiр за ласку i за грошi i просить, щоб її не забували.
— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик каже:
— Авжеж!
А дяк:
— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподiваючись Катрi, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивiє; на високому чолi.морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
XV
По усiх тих випадках та бiдах мати якось стрiнулася iз Чайчихою: заплакали обидвi та з того часу почали знов одна до 'днiї ходити та вкупi горювати. Частiш ходила до нас Чайчиха, бо мати все недугувала. Зiйдуться, згадають давнє — й смутують. Прийде i Пилипиха… Була i в неї своя журба та нiколи вона не жалiлася i зроду не плакала. Отсе, як бачу її, прийде було, сяде вище усiх, поглядає, наче судить судом, i розказує:
— Моя Маруся в'яне. Нiчого їй не мило. Вбирається не глядячи, що бере на себе. Мiж дiвчата не йде; за гуляння байдуже їй… Тепер сватає Похиленко — .'не хочу!..' А як ти, кажу, не хочеш доброхiть, то я тебе силою вiддам. 'Оддайте, та ви менi, мамо, свiт зав'яжете, — i менi, i йому. Не буде у нас в хатi нi любовi, нi ласки… Я його не знаю i не кохаю, i не буду… Згляньтесь хоч на його, за що доброму парубковi свiт зав'язати!'
Що ж, кажу, i ти хочеш у черницi? I ти мене думаєш при моїй старостi покинути? 'Нi, мамо. Поки вас господь на свiтi держить, я вас нiколи не покину'…
— Може, кого любить та боїться признатись, — говорить мати, — може, якого сироту вбогого покохала.
— Питала я: хто тебе з ума, з розуму зводить? — 'Нiхто мене з ума, з розуму не зводить'.
Змовкне Пилипиха; зажуриться, не хилячи голови; мати з Чайчихою про долю та про безталання свiтове почнуть, а зведуть усе на дiток своїх…
— А що, Марусе, голубко, — було кажу їй, — що се у свiтi робиться?
Вона осмiхнеться менi.
— Як ти живеш, Марусе? — питаю. — Чи усе любиш так само?
— Так само, — одкаже.
— Може, вiн хутко ожениться — його мати усе плаче: оженись та оженись… хвалилася, що обiщавсь: оженюся…
— Нехай йому добре буде! Нехай щасливо!
Такеньки було i розмовляє зо мною, часом спiває, ласкава та ввiчлива.
Чайченко знов мiж нашу челядь уявився… Такий самий хороший, може, ще кращий… бо як хороший та любий поболiе або потерпить, мiцнiй до його дурне серце прилягає… Знов вiн до всiх привiтний, знов зо всiма говорить i знов нiкого не кохає… Удова його люблена тодi вже звiнчалася з якимсь шинкарем.
Маруся бачить його… Розмови з ним не шукала, не наверталася йому на очi — хто б пiзнав, що кохає його! Тiльки рум'янiти стала, як став вiн бувати…
— Отсе ти рум'янiєш, — кажу.
— А мати усе говорить, що занепадаю. Пiду — нехай побачить мене рум'яну.
— А чого все ти смутная?
— Невесело, Химо.
— Ти усе їм печалишся, — а чого? Йому у свiтi не гiрш, як iншим, живеться!
— Йому не добре! — вимовить i на лицi побiлiє.
Якось розмовляли та радилися у нас в хатi Пилипиха, Чайчиха й мати, — коли Чайчиха й каже вдовi:
— Дуже менi ваша дочка Маруся мила: коли б менi таку невiсточку господь послав!
А Пилипиха каже:
— В'яне моя МарусяI
— Та їй, здається, трохи получчало: буде здорова!
— Не кажiть — получчало: вона в'яне!
— Мiй Якiв — добрий парубок, — знов Чайчиха говорить, — я таки йому од господа сподiваюся долi. Тепер вмовляю його: сину мiй, одружися! — 'Добре, моя мати, — одкаже, — одружуся, чи не виясниться менi з хорошою людиною!' Нащо ж менi кращої питати йому, як ваша дочка? Кажiть менi, голубочко, кажiть менi до вас старости слати!
— Моя Маруся не схоче, — я силувати не хочу.
— Та хоч поспитайте її, любко, хоч поспитайте! А ми усе те з кiмнати чуємо з Марусею. I чуємо, як Пилипиха вимовила: 'добре, я поспитаю!' Як вийшла до садка i кличе Марусю.
Маруся тодi устала од шитва свого, йде… Я її за руку:
