— Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

— А як батько присилує?

— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервонiла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!

— Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

— Ви усi мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тiї. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:

— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкодi стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обiцянки. 'Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..' — i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, — для матерi вже терпiла, її слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатої сiм'ї була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираємося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга — за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, — од нашої слободи те село недалечка — на годину мiсця ходи, — то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, — хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отеє ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний — i не сказати, i не списати!

— А хто з вас його бачив? — пита дiвчат Катря.

— Олена Чугаївна бачила, як iз церкви йшла, — аж зiтхає, як згадає. Да Маруся, здається, тож бачила? — говорять.

— Марусе! — крикне Катря, — ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

— Як була з мамою у Любчиках на весiллi, — тодi бачила, — одмовила Маруся.

— Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

— Вiн чорнявий.

— Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

— Годi-бо вам, дiвчата, годi! — говорить Маруся.

— Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили її, схопили — не пускають.

— Що ж маю вам розказувати?

— Який вiн, — чи ввiчливий, говiркий?

— Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

— I трохи не гордий?

— Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко — як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його є мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись — хату собi там цiнує; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: 'Чайченка Яковом зовуть!'; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

— Дiвчаточка мої, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, — смiється Катря дiвчатам: — славнi бубни за горами, а зблизька — шкуратянi!

— Ну, ось вже весiлля недалечке, — побачимо, — гудуть дiвчата: — вже довiдаємось дiйсне, вже побачимо його — який.

— Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею. Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiємось з Катрею, жартуємо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побиває.

— Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! — говорить Катря, — а то наче для себе ховаєш…

— I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? — озвалась i я до неї.

— Та що я маю казати?

— Який вiн?

— Молодий, чорнявий…

— Отеє i всього! — смiється Катря. — Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.. Як на те ж любчIвськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi — мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати — нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут — нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаємось, питаємось, — з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв — стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих. I де не обернешся — все на тебе незнакомi очi блискотять…

'Де ж отой Чайченко, — думаю собi, — отой вславлений?' Та й дивлюсь нишком, чи не пiзнаю його де, — коли чую: 'Ой менi лишечко!' — жахнулася Катря обiк мене. Оглянусь я: 'Що тобi?' Вона стоїть от як би вона, без гадки й думки, разом перед яким дивом опинилася — так то вона стояла, дивилась кудись… Я собi туди зирнула: мiж парубками високий, ставний, чорнявий козак у чорнiй свитi, у чорному шовковому поясi… Задивилась i я на його… Трохи схаменувшись, питаю:

— Чи ти не знаєш, Катре, хто се такий?

— Не знаю… не знаю…

— Чи не Чайченко!

— Нi… може… не знаю…

Я до Марусi, найшла її; вона задумалась — не погляне…

— Марусе! — кличу: — хто се стоїть он тамечки? Чайченко?

— Вiн, — каже.

'Що ж то за краса! Що то за парубок!' — шепотять дiвчата мiж собою.

Маруся тiльки поглянула у той бiк, де вiн стояв.

— Чи ж тобi не до сподоби? — питаю.

— Хороший, — промовила стиха.

— А що вже Катря, — говорю Марусi, — то, надiйсь, добром таки у йому закохалась!

А Маруся менi так-то вже поважно вимовляє: 'Ти, сестрице, коханням не жартуй!' — от, мов, вона ворожка стара, абощо.

— Ну, добре, — кажу, — iди ближче, сама подивися, де тут в лиха жарти? — Взяла її за руку, притягла до Катрi.

— Катре! — почну, а Катря як стисне менi руку.

— Iде, iде, просто до нас iде! — шепче, а сама так i трiпоче.

Вы читаете Три долi
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату
×