Чайченко став коло Катрi i взяв її у танець. Вона, ота смiлива меткая Катря, немов перелякалася чого, збiлiла…
— Марусе, iзмiчаєш?
Маруся їм услiд дивилась своїм поглядом тихим. Скоро Чайченко пустив Катрю, усi дiвчата так i тиснуться до неї:
— А що? Чи знаєш, iз ким танцювала?.. Се Чайченко! Чайченко Якiв! А чого ж мовчиш? Чом не говориш? Не вподобався? Вподобавсь?
— Та я ще його добре й не розгледiла, — одмовляється Катря перед дiвчатами, сама озираючись округи, начеб вона у дикiй пущi опинилася.
Декотрi й вiри їй пойняли: 'Та вбачай же бо, вбачай добре: другого такого нема!' — а которi — так з- пiд брови на неї подивились.
А весiлля, а танцi не стихають; в дворi усю траву зелену пiдкiвками винесли. Чайченко танцював зо всiма; брав i мене, i Марусю: яка на очi попаде дiвчина, ту вiн i бере.
— Вiн нами гордує, - обижалнся iншi дiвчата, — що бере нас, у вiчi не подивившися!
— Заждiть-бо, якi ж скорi! Нехай вiн трохи обсвiдчиться в нас, — вмовляли знов другi.
Мiж танцями зайшла розмова у дiвчат з парубками: чи добре iз багатою одружитись?
— Добре, як взяти любу та милу! — озвавсь Чайченко.
— Чому б тобi i не взяти, — одкаже йому Грицько Лепех, що сам, славили, кохав нишком молоду, — тобi нагани не дадуть, ти сам багатий.
— Багатий на дрiбнi сльози, — промовив Чайченко всмiхаючись.
Музики заграли, усi пiшли у танець — i Чайченко. Чи се вiн правду сказав, чи се вiн пожартував — хто його розбере! Ми усi з собою iзглянулися; багато дiвчат помовкло — задумалися.
Свiт вже бiленький розсвiтавсь, як ми з того весiлля повертали додому. Маруся i Катря нi словечка не прокинули. Я заговорю, 'нi!.. еге ж!.. авжеж!' — одкаже Маруся: якiсь її свої мислоньки заносять, а Катря — то й зовсiм менi одвiту не оддає; то вона швиденько йде, нас попереджаючи, то вона одстане…
Тут нас парубки наздогнали, i Чайченко був мiж ними. Вклонилися нам i на добранiч дали. I Чайченко… Який в його голос був отруйний! I почуєш, i пiзнаєш всюди — хоч мiж дзвонами! А Катря наша? Де ж тiї жарти? Де тi вигадки колишнi? Вона ледве парубкам на добранiч оддала.
IV
У тиждень по тому весiллi були у нас молодi i запрошали до себе. Ми поїхали у Любчики всiєю сiм'єю. Поїхала й Пилипиха з дочкою. Катря ще звечора усе наготовила убрання; прокинулась удосвiта, та чи й спала вона — не знаю; а менi — то все такi сни снилися дивнi тiєї ночi. Снилось менi, що виходимо ми з Катрею i з Марусею на якийсь шлях великий мiж степами, i всi степи тiї, i весь шлях усе Чайченки закрасили, усе Чайченки, та один у один хорошi…
Катря мене будить — я їй розказую: 'а чи ж не дивний сон?'
Як же вона вжахнулася, почувши!
— А що те вiщує? Що вiщує? — притьмом iскажи їй.
— Не полохайся, Катре, — вмовляю, — се сон недiльний: як до обiд не справдиться, то й не ждати нiчого.
— Боже, боже! Що то буде! — бiдкається вона…
Зоря розсвiтала, день починав бiлiти; ми сидiли коло вiконця, — розчiсувала й плела вона свої коси довгi; рум'янець густий спахував на личку, а личко було блiде.
Розвиднилося; устала мати, батько; почали лагодитись, заранi виїхали.
— Катре! — говорю їй стиха: — чи побачимо ми там Чайченка?
— Не знаю, — сама одвернулася.
— А в жадiбку його побачити? Не чує.
— Катре? А хочеш, — кажу, — побачити? Хотiла вона осмiхнутися, та не всмiхнулась, а розсердилась.
— Отже, остили, коли хоч, жарти!
Далi що почну, то нiчого не виходить: то Катря усе хвалить, то Катря усе ганить; то усе в неї вже й злишнього славне, то усе в неї нi до чого не згарне й недокладне.
Приїхали у Любчики; ще тiльки були там самi родичi у молодих та ближнi приятелi, от як Пилипиха; у хатi було просторо; ми першого очима зустрiли Чайченка: сидiв вiн проти дверей…
Старi собi розмовляли; ми поплiч з Марусею та з Катрею, так одсторонь, сидiли. Тихесенько я Марусi свiй сон переказала.
— Чи не диво ж? — питаю.
— Усе дива в бога! — одказала задумавшися.
Мiж родичами молодого сидiла стара бабусечка у темнiй хустцi, у темнiй юпчинi, бiленька на виду, невеличка зростом, з смутненьким поглядом. Сама вона говорила небагато, а людям одмовляла любенько, ввiчливо, якось учасливо, мiсто б вона пожалувати хотiла. Вона частенько поглядала на Чайченка i на нас. Се була Чайченкова мати.
Обiдня година; нiщо не правдить мого сну… А по обiдi понаходило такого людей; розлiгся гомiн; музики заграли; танцi вистроїлись.
Танцювали вже iз добру годину, а Чайченко усе сидiв собi та тiльки дививсь, як другi пiдкiвками крешуть. Коли його мати до його нахилилась i щось говорила йому; пiсля того вiн зараз пiшов у танець i взяв перво Катрю, там Марусю, там мене, там i других дiвчат, знов як тодi, не подивившись i в вiчi жоднiй. Менi довелось сидiти коло Чайченка, може, заговорить, кажу; подивлюся на його — де вже сей заговорить!
— Якого тут людей! — знiмаю рiч сама. Вiн озирнувся на мене i по хатi поглянув:
— Багато гостей!
— Славне село Любчики, веселе. Ви ще тут недавно?..
— Недавно.
Так вже менi хочеться попитати, чи зостануться вони тут, — так вже!..
— Тутечки усi люди живуть доступнi такi, привiтнi… жалко вам буде їх кидати…
— Та ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчiвськi.
В мене аж в очах ясно стало, як вiн похваливсь.
— Добре вам жити буде!
— Де жити, то жити, — почула я од його…
Повернулися ми додому. Катря смутна була. Мати питала, чи здужає? - «Здужаю», каже.
Ведеться мiсяцiв зо два, що ми Чайченка бачимо врядичаси: то любчiвської церкви не проспимо, а з церкви зайдемо до роду, — просять на обiд; по обiдi гуляємо потам увесь день; то запрошали якось нашi їх до себе, то знов вони нас.
Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату; нас звано i Пилипиху з дочкою: то ми усi на вхiдчинах тих були.
На господi у себе Чайченко такий самий небалакливий, як i в людях, мати ж його дуже ласкава i привiтно до всiх ставилась. Як вже ми додому виходили од їх, то вона нас проводила за свою леваду та й каже Катрi: 'Коли б менi до сiї хати таку пташечку, як ти!'
Нiхто того слова не чув тихого, окрiм мене. Я Марусi се говорю, що чула я. Вона тiльки поспитала: чи добре я чула?
З якого часу-години осмутнiла наша Катря весела. Не раз я на свої очi бачила, що вона отеє думає- думає, та й обiллється сльозами дрiбними. Або не знать з чого, з доброго дива обрадiє: тодi спiває, всмiхається, червонiє. Яким вже я тихим видом не пiдходила розмовитись з нею, розпитаться за все, так вона ж од мене посторонь. Нi менi нiчого не каже, нi Марусi. I вже до нас так не горнеться, як давно: вже вона з своїми мислоньками i вже любiш їй на самотi iз собою. Тепер вже сама не промовляє слова — не залюбила i других чути — як говорять. Стала вона до дiброви учащати.
