— Мамо, мамо! Яково менi зажидати!
Ми її вговоряти стали… Та коли ж умовив хто молоду тугу нетерплячу словом розсудливим?
Слухаючи, Катря поливалася слiзьми та все своє, знай, правила: 'йдiть, iдiть зараз!'
— Катре, — говорю, — буде гiрш з тим поспiхом: ми кинемось до батька — благати, а як вiн прийме тепереньки? Що ж як вiн згукне нам оте своє 'годi!' та й нагадувать iще не звелить?
— Горе моє! Горе моє! Добре! Я ждатиму… Як же менi важко! Чи се смерть моя приходить!.. Треба ще дожидати! Коли ж се буде? Коли? Скажiть, мамо!
— А от зараз, по обiдi, ви з Химою вийдiть з хати, — я тодi йому скажу… Я тодi скажу i поблагаю… Для своєї дитини й голову пiд сокиру покладають, а то б менi ще не попiклуватися тобою…
— Я ждатиму, — промовила Катря: — я терпiтиму. А ждала вона так, як от пташки сидять у клiтцi, — що вже нiкуди летiти, то б'ються, де зачиненi.
VI
Обiдаючи, батько наче не добачав, як мати блiдла, як Катря плакала, — сидiв такий, не гадки, як i вчора.
Пiсля обiд ми з Катрею зараз зiйшли з хати, стали по вкупi пiд дверима.
Довгенько у хатi тихо було…
— Голубе мiй! — заговорила мати: — нашу Катрю хочуть сватати…
— А що ж! Нехай сватають, хто хоче, — з того догани нема!
— Се молодий Чайченко хоче сватати… Яка твоя вгода?
— Я за Чайченка не 'ддам.
Я вже живосилом одволiкла Катрю од дверей хатнiх:
'Катре! Катре! Усе пропаде!..'
Затрусилася вона i стала нерухомо на прислух знову.
— Дитина дуже парубка вподобала, — просить мати: — нехай же вона в нас щаслива буде!
— Не на те я дочку викохав, — гримнув батько, — щоб я її первому пройдисвiту мав оддати, який там їй в око впаде!
— Чим вони не люди? I добрi, й заможнi; усi їх на повазi мають.
— За що поважають? Хiба за те, що зайшла вона невiдомо чого та й осiла у селi чужому.
— Знали б люди… чулись би непокори на їх, а то усi шанують… Ти сам перве з ними заходив…
— Я по усiх шляхах битих блукаюся i багато людей набредеш усяких, що на ворота б свої не пускав їх нiколи…
— Велику ласку менi зроби, послухай!
— Годi!..
Катря як скричить, зарветься до хати, — я її за поперек вхопила, у сiни назад одкинула…
— Що таке? — пита батько з хати, бiжить мати…
— Се ми йдемо в берег по воду, — одкажу голосно. Та вiдра на коромисел, та Катрю обiручки за собою…
— Не журись, — вмовляю її, - не журись! Може, ще батько власкавиться — вiн же тебе жалує! Як же нападеться на мене Катря!
— Куди се мене тягнеш? Що на мене замишляєш? Аж я сама трохи iзлякалася:
— Та бо'? iз тобою, Катре, — кажу, — обмiркуйся гаразд!
Облилася вона слiзьми дрiбними.
— Коли б же я хоч його побачила, своє серденько хоч трохи розвеселила! Химо! Бiгаймо у великий гай, — вiн сьогоднi у гаї дерево рубає.
— Бiгаймо, — кажу, — утрися, не плач!
Вона тодi зараз обiтерла очицi, i побiгли ми до гаю, приховавши вiдра свої понад ровом у бур'янах.
До гаю хоч близенько видати, та далеко стрибати: розсудливiй людинi на добру годину ходп, а ми перебiгли не зупиняючись. Чуємо вже — сокира цюкає i голос вiтер до нас зносить — пiснi хтось спiває.
— Се вiн, — впiзнала доразу Катря. Тут ми його й побачили обидвi заразом, ще оддалiк… Вже тодi вiсень iшла; лист червонiв, жовтiв, в'янув i обсипавсь, i котючий вiтер низався помiж деревом безлистим.
Голосно i просторо стало округи, у свiжiм гаю пахущiм… Бачимо його, а вiн нас ще не бачить — спiває. Катря припинилася.
— Що вiн таке спiває? — спиталася, вжахнувшися спiву того: — що вiн спiває?
— Послухаймо, — кажу, — то й почуємо… Ходiм ближче.
— Цить! Постривай! — шепоче менi.
Стала за кущ та й слуха. Слухаю й я.
Чайченко обрублював гiлки з зваленого дерева, i круг його зрубане дерев'я i пеньки свiжi; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало вiн своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко i тихо i сумно спiвав.
Отака була його пiсня:
Спiвав вiн, що любив колись щиро та вiрно, а йому зрада сталась несподiвана, — i вже повiк нещасливий вiн житиме; кохають iншi — та до iнших серце вже не приляже, до нiкого:
— Яких се ти пiсень спiваєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам'ятаючи.
Вiн iздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив i знов сокиру пiдняв.
— Спасибi, — каже, — спасибi, що прийшла, а я не сподiвався…
— Боже милий! Якої ж смутної ти спiвав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?
Вiн так нiби трохи iзмiшався…
— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум'янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…
— Нi, — каже, — я знаю, що ти мене вiрно любиш, а я тiльки пожартувала, — збач менi те… Та й знову перескоком:
— А нащо такої смутної спiвав? Проти чого спiвав такої?
Тодi вже я з-за куща озвалась:
— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бiгла сюди?
— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись менi. Усi ми посiдали на прикорню.
— Батько за тебе дати мене не хоче!
— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита вiн, та чудно менi те, що пита вiн нi весело, нi журно, наче за хлiбсiль подяку складає.
— Когось там думає на моє безголов'я! — говорить Катря, заплакавши.
— Вже зять нарекований! — каже тодi Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нiчим втiшатись та й нарiкати нi на що; дармо ж з сухої криницi воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув i голову пiдняв гордо, i очi блисконули… Та все те потаївши у собi, нiби з упокоєм помалу устає…
— А тобi ж як? Ти що думаєш? — пита Катрi.
