Торічеллі, коли надсилав повідомлення до Центральної Канцелярії, не думав, що це так важливо, і не позначив його грифом терміновості. Головний ознайомився з ним лише вчора — і негайно відреагував. Тепер мені доручено доправити вас не на Лемос, як було заплановано, а прямісінько до Вічного Міста.
— А як же я? — промовила Сандра, благально дивлячись на Сідха. — Я повертаюсь додому?
Інквізитор усміхнувся їй:
— Ні, Сандро. Я переконав твого батька відпустити тебе з нами. Щоправда, спершу він заперечував, але зрештою погодився, що така подорож піде тобі на користь. Звичайно, якщо ти сама захочеш так провести свої літні канікули.
— Ще б пак! — зраділа дівчина. — Дуже вам дякую, пане Сідх! І коли вирушаємо?
— Це залежить від пана графа та пані графині. Їм вирішувати. — Сідх запитливо подивився на нас. — Якщо ви почуваєтеся готовими до тривалої подорожі, ми можемо вирушити вже сьогодні по обіді. А якщо ні, то зачекаємо, поки наберетеся сил.
Ми з Інною перезирнулися, подумавши про одне й те ж саме.
— Ну, власне, ми вже цілком здорові, — відповів я, — і можемо вирушити сьогодні. Але…
Не договоривши, я встав з-за столу, підійшов до вікна і задивився вдалечінь, де за драговиною починався ліс. Десь там, у хащах, і не лише в цьому лісі, а й в інших лісах по всьому Аґрісу, ховалися від денного світла пекельні істоти, щоб з настанням ночі продовжити свій кривавий бенкет. Якщо вірити Сідхові (а я не мав підстав сумніватися в його словах), тижні за три чи чотири всі ці тварюки вимруть — але скільки ще невинних життів вони заберуть за цей місяць! То чи маємо ми право полишити Аґріс, поки тут ллється кров і гинуть люди — можливо, з нашої вини?…
„От що, Владе,“ — сказала Інна, коли я поділився з нею своїми думками. — „Міркуймо логічно. Спершу припустимо, що наша поява тут не вплинула на загальний перебіг подій і так чи інакше Прорив стався б — хай не того самого дня, а пізніше. Тоді виходить, що ми зробили багацько добрих справ: позбавили земний світ від Женеса, звільнили душі герцогових синів, запобігли знищенню цілої Грані і врятували мільйони людських життів. Отже, ми герої, хоч медаль нам давай. Ми йдемо з Аґріса переможцями, і нам нема в чому собі дорікнути. Правильно?“
„Ну, при такому погляді на події…“
„Гаразд. Тоді погляньмо на все з тієї точки зору, яка тобі найбільше подобається. Ми прибули на Аґріс і принесли з собою біду, через нас сталося все це неподобство. Проте концепція вини передбачає наявність лихого наміру, або злочинної недбалості, або ж злочинної бездіяльності. За жодним з цих пунктів нас не можна звинуватити. Ми не викликaли істот з Потойбіччя, ми уявлення не мали, що несемо з собою біду, а коли ця біда все ж прийшла, ми не сиділи склавши руки, а зробили все можливе, щоб запобігти катастрофі. Тож і в цьому разі наше сумління чисте…“
„Ні, Інно,“ — заперечив я. — „Ми ще не все зробили.“
„Стривай, я не закінчила. Припустімо, що ми лишаємось на Аґрісі й продовжуємо боротьбу з нечистю. Чи можеш ти гарантувати, що тим самим ми не піддамо цю Грань та її мешканців новим загрозам? Атож, ми закупорили всі інфернальні канали, і найближчим часом Прориви на Аґрісі неможливі, але ж ніщо не заважає нечисті проникнути сюди з інших Граней, через трактовий шлях. Отже, тепер небезпека Прориву нависла над сусідами Аґріса. А ці провінційні світи погано захищені, вони не зможуть протистояти масовому вторгненню пекельних істот. Ми ж, хоч і дуже сильні, аж ніяк не всемогутні, а ще погано контролюємо наші здібності. Поки нам щастило — але ж не щаститиме до нескінченності… І до речі, ще одне. Ти не помітив, що зараз наша магія якась
„В якому розумінні?“
„Ну всілякі там ‘дрібниці’ на зразок телепатії даються нам без проблем, а от спробуй зробити щось істотніше, таке, що потребує значних зусиль, наприклад… Бачиш ту хмарину над обрієм? Зараз вона повільно дрейфує на південь-південь-захід. Спробуй трохи змінити її курс. Тільки обережно, дуже обережно.“
Я спробував — і тут-таки моє зусилля віддалося тупим болем у голові. Я мало не скрикнув.
„Отож-то й воно!“ — резюмувала Інна. — „Якщо фізично ми більш-менш повернулися до норми, то наші чаклунські ресурси досі виснажені й відновлюються дуже повільно. Навряд чи від нас буде велика користь у найближчі дні.“
Я зітхнув.
„Твоя правда, Інно. Тут ми зробили все, що могли, і не наша вина, якщо цього мало. Уникати відповідальності — ознака слабкості; але вважати себе відповідальним за все, що коїться в світі, це вже гординя.“
Я відвернувся від вікна і сказав уголос:
— Ми готові їхати вже сьогодні, пане Сідх… Але маємо до вас одне прохання.
— Я слухаю.
— Якщо до нашого зникнення справді причетний Ференц Карой, то він, можливо, віднайшов якийсь спосіб заспокоїти наших рідних. Проте…
— Проте ми цього не певні, — підхопила Інна. — По-перше, не можна виключати, що пан реґент нічого не знав. А по-друге, якщо й знав, міг знехтувати почуттями наших батьків. Ми, звісно, не просимо вас порушити правила Інквізиції, але будемо вдячні за найменшу допомогу.
Сідх кивнув:
— Розумію ваше занепокоєння. На Основі служить один мій добрий друг, я попрошу його обережно все розвідати. Якщо знадобиться, він зможе, не викриваючи себе, передати вашим рідним звістку, що з вами все гаразд.
— Та чи повірять вони? — з сумнівом мовила Інна.
Розділ 12
Трактова Рівнина
У другій половині дня, коли сонце проминуло зеніт і вже стало на вечірній пруг, із Шато-Бокер виїхав загін, до якого входили ми з Інною, Сідх і Сандра та загірські воїни на чолі зі Штепаном. Десятеро з нас були верхи, а Йожеф, менший Штепанів брат, який ще не повністю видужав від поранення, керував фургоном, де було складено наші особисті речі, продовольчі припаси й різне дорожнє спорядження. До місця переходу на інші Грані нас супроводжував герцог з кількома своїми людьми.
За Сідховими розрахунками, наша подорож до Вічного Міста мала тривати близько шести тижнів. Він сказав, що за бажання час у дорозі можна скоротити до одного місяця, проте не радив у нашому теперішньому стані надміру навантажувати себе, проводячи в сідлі по дванадцять — чотирнадцять годин на добу. Ми з Інною визнали слушність його слів, справедливо розваживши, що два зайві тижні нічого не змінять, а тривалі щоденні переходи навряд чи сприятимуть швидкому відновленню нашої магічної сили.
Поспіхом готуючись до від’їзду, ми геть забули поцікавитись, яким способом перетинатимемо Грані. Лише перед самим відбуттям Інна звернулася з цим питанням до Сандри.
— Трактовою Рівниною, а як іще, — відповіла дівчина, знизавши плечима. — Швидшого способу подорожі по Гранях ще ніхто не вигадав… Маю на увазі безпечні для людей способи, — уточнила вона після короткої паузи. — Найшвидшим є інфернальний тунель, але він живиться енергією Нижнього Світу, тому ним користуються лише чорні маги.
— Ми зустрічали згадку про Трактову Рівнину в книжках, — зауважив я. — Але думали, що це просто назва місця, по якому проходить трактовий шлях.
— Власне, так воно і є. Рівнина містить у собі всі трактові шляхи — як ті, що вже існують, так і ті, що можуть бути створені. При подорожі Рівниною ми фактично прокладаємо власний тракт, обираючи з усіх доступних шляхів найкоротший. А звичайний трактовий шлях проходить зиґзаґами, бо його прокладають лише по тих ділянках Рівнини, які залишаються стабільними і з часом не розповзаються. Отак і виходить, що навпростець Рівниною можна дістатися до Вічного Міста за місяць чи півтора, а якщо їхати трактовим шляхом, то така подорож займе близько року.
