де якраз настав вечір. З деяким запізненням він „потішив“ нас звісткою, що сьогодні ми ще ночуватимемо під дахом, а вже завтра залишимо межі Лемоського архіпелагу й наступні чотири тижні їхатимемо навпростець через безлюдні території, аж поки досягнемо зовнішніх кордонів так званого Золотого Кола — величезного скупчення населених Граней довкруг Священної Імперії. Тільки тоді ми зможемо скористатися всіма вигодами цивілізації, до яких належать добре приготовлена їжа, м’яка постіль і ванна з гарячою водою. А доти нам доведеться вдовольнятися дорожнім раціоном, ночівлею в наметах і купанням у зустрічний водоймах.
Для мене та Інни, незвичних до умов кочового життя, Сідхові слова стали неприємним сюрпризом. Певна річ, ми були готові до того, що частенько ночуватимемо на ненаселених Гранях, але думка про те, що впродовж наступного місяця на нашому шляху не зустрінеться жодного людського помешкання, дуже нас засмутила. Однак ми не звернулися до інквізитора з проханням змінити маршрут з урахуванням нашої любові до комфорту. Перспектива багатомісячної подорожі надихала нас ще менше, ніж необхідність провести три десятки ночей під відкритим небом.
Наступного дня ми за вісім годин подолали запланований Сідхом відрізок шляху, і це дозволяло сподіватися, що наш загін і надалі вкладатиметься в графік, а можливо, випереджатиме його — залежно від того, як швидко ми з Інною пристосуємося до подорожі. Тут щодо себе я був цілком спокійний, а от Інна викликала в мене певні сумніви. Надвечір вона втомилася найдужче з-поміж усіх нас, і зовсім не тому, що була такою вже зманіженою, а через своє вперте небажання вдягнути нормальне дорожнє вбрання і пересісти в звичайне сідло. Її не переконував ані Сандрин приклад, ані мої в’їдливі шпильки, що в своїй розкішній сукні і в жіночому сідлі вона виглядає посеред диких Граней так само недоречно, як балерина в окопах. Та все ж я тішив себе сподіванням, що життя таки змусить її переглянути свої звички…
Ми зупинилися на нічліг у лісовій місцевості на Грані з рівним та м’яким кліматом. Пора року в цій півкулі приблизно відповідала кінцю весни чи початкові літа — був саме той благодатний час, коли на середніх широтах удень ще не надто спекотно, а вночі вже не холодно. Ще напередодні ми вирішили, що обиратимемо для сну нічний бік Граней, бо такий режим найкраще відповідає людській природі.
Над місцем нашої стоянки Сідх установив захисний силовий купол, що був цілком прозорий для повітря та світла, але не пропускав досередини навіть найдрібніших комарів та мошок, не кажучи вже про більших істот. Водночас цей захист нітрохи не обмежував свободи нашого пересування — інквізитор налаштував його таким чином, щоб усі ми, включно з Леопольдом, могли вільно проходити крізь силовий бар’єр, зовсім не помічаючи його.
Поки Сідх порався з захисним куполом, ми з Йожефом та ще двома загорянами, Младко та Бориславом, вивантажили з фургону частину речей, звільнивши місце для наших дівчат. Трохи згодом, розібравшись із конями та котами, до нас приєднався Штепан, і ми вп’ятьох поставили обабіч фургону два великі намети, де мали розміститися всі дев’ятеро чоловіків з нашого загону, а Сандра з Інною тим часом розстелили постіль — спершу для себе у фургоні, а потім і для нас в обох наметах.
Решта троє загорян, Желю, Мілош та Радован, зібрали в лісі хмизу та дров і розпалили багаття. Потім Желю, що був у Штепановім загоні штатним кухарем, надіслав Радована по воду до найближчого струмка, всадовив Мілоша нарізати дрібним шматками м’ясо, а сам став вишукувати серед нашого сьогоднішнього „налову“ придатні для рагу овочі. Дорoгою ми зібрали кількадесят кілограмів різних екзотичних плодів, поміж яких були й такі, що за зовнішнім виглядом та смаком нагадували найзвичайнісінькі помідори, баклажани, буряк та капусту, а час від часу нам навіть траплялася картопля, що росла просто на деревах. Як і обіцяв ще на самому початку Сідх, голод і нестача вітамінів нам аж ніяк не загрожували. Солі, олії, різноманітних спецій ми мали вдосталь, з фруктами та овочами жодних проблем не було, а м’ясні припаси ми планували поповнювати полюванням та рибалкою — всі четверо чаклунів у нашому загоні, включно зі мною та Інною, вміли накладати чари проти псування.
Коли Радован приніс воду, Сідх, що на той час уже звільнився, продезінфікував її, видалив з неї всі шкідливі мінерали і за якусь секунду довів поставлений на вогонь казанок до кипіння. Інна з Сандрою намагалися давати Желю цінні вказівки, як належить смажити м’ясо для рагу і в якій послідовності кидати до казанка овочі, проте кухар-загорянин, чемно подякувавши дівчатам за поради, разом з тим попросив їх не заважити йому готувати вечерю.
Сандра ще продовжувала наполягати на своїй участі в кулінарному процесі, а Інна відразу змирилася з тим, що готування їжі в дорожніх умовах — не жіноча справа. Дізнавшись від Радована, що крокі за двісті від нашого табору струмок впадає в невелику річку, вона запропонувала мені, поки ще не стемніло, піти скупатися. Я охоче пристав на її пропозицію — і тим більше охоче, що Іннин грайливий погляд обіцяв мені не лише купання.
Ми таки приємно провели час удвох, хоча по-справжньому не кохалися — для цього Інна була надто втомлена. Та навіть просто тримати її в обіймах, цілувати м’які губи та ніжну шкіру, спроквола пестити її чарівне тіло, вдихати запах духмяного волосся було для мене величезною насолодою…
До табору ми повернулися вже в сутінках, та й то не за власним бажанням, а на Сандрин виклик, яка повідомила нам, що вечеря готова. Наші супутники чекали на нас, повсідавшись довкола багаття, і слухали Леопольда. На мій подив, кіт говорив не про себе (хоча на цю тему він міг говорити до хрипоти), а розповідав якусь казку — чи, може, бувальщину, — про слонів та гномів. Усі загоряни, включно зі Штепаном, ловили буквально кожне його слово, Віштванатан Сідх ввічливо зображав увагу, а Сандра ледве стримувала сміх.
Ми перепросили за затримку і приєдналися до товариства біля багаття. Інна вмостилася на розкладному стільці поруч із Сандрою, а я, за прикладом інших чоловіків, сів просто на траву. Тим часом Радован поставив на вогонь воду для чаю, Желю та Мілош роздали всім дерев’яні тарілки з гарячим рагу, і ми без подальших зволікань узялися до їжі.
Леопольд, який з нашою появою був замовк, тепер знову продовжив розповідь, раз по раз перериваючись, щоб з’їсти черговий шматок м’яса зі своєї миски. Попервах я, цілком зосереджений на їжі (рагу виявилося просто смакотинням), слухав кота лише краєм вуха, але поступово зацікавився і став дослухатися уважніше. І головний герой казки на прізвисько Слоник Бульба, і старий мудрий чаклун Гельфанд, і цілий натовп гномів з іменами, схожими на собачі клички, і всі їхні пригоди викликали в мене якісь невиразні асоціації. Я був певен, що вже чув цю історію, але не міг збагнути, де й коли. Вочевидь, це було давно.
Скоса глянувши на Інну, я побачив, що вона, так само як Сандра, мало не давиться від стримуваного сміху.
„Тобі це знайомо?“ — запитав я подумки.
„Ще б пак!“ — відповіла Інна. — „А ти хіба не впізнаєш?“
„Впізнаю, та не зовсім. Крутиться в голові щось знайоме, але не втямлю, що саме.“
Інна була здивована.
„Та ну, Владе! Напруж трохи пам’ять і уяву. Не зважай на імена, вони геть перекручені… От послухай це.“
Леопольд якраз згадав про якогось типа на прізвисько Крикун, у якого ще до нашої з Інною появи Слоник Бульба поцупив чарівного персня, що робив свого господаря невидимим. Нарешті я второпав:
„Хай йому грець! Таж він переповідає ‘Гобіта’!“
„Саме так. І до того ж безбожно перебріхує.“
„Особливо імена,“ — підхопив я. — „Ну, гаразд, мені зрозуміло, як Гендальф став Гельфандом, а Більбо — Бульбою. Але чому він Слоник? І з якого дива Ґорлум став Крикуном?“
„Слоник з’явився за ланцюжком асоціацій,“ — пояснила Інна. — „Більбо є гобітом, а звідси недалеко до хобота, який є у слонів. Що ж до Крикуна, то Леопольд так переклав слово ‘горлань’. Коли я читала йому ‘Гобіта’, це було ще до нашого з тобою знайомства, він уперто називав Ґорлума Горланем.“
„Ага!“ — сказав я. — „Отже, це ти в усьому винна. Добре хоч ‘Володаря Перснів’ йому не читала.“
„На жаль, читала,“ — зізналась Інна з щирим і глибоким каяттям. — „Майже весь лютий я регулярно влаштовувала для Леопольда толкінівські вечори… Мені дуже шкода, Владе. Не думала, що так вийде.“
Я внутрішньо здригнувся. Схоже, сьогодні був лише початок. Попереду нас чекало ще багато захопливих історій про слоників-гобітів у вільному викладі Леопольда…
„От цікаво,“ — промовив я, почувши від кота про озерне місто Екстра-Рот, — „як він назве Ґондор? …“
