Напередодні Армагедону

— Ого! — Я був приголомшений. — Отже, ті інквізитори…

— Насправді ніякі не інквізитори, — підтвердила Сандра. — Вони чорні маги.

— А що… — почала була Інна, проте стримала себе. — Ні, краще ходімо звідси. Поговоримо в іншому місці, подалі від нього. — І вона кивнула на Сідхове тіло.

— Його треба спалити, — порадила Сандра. — І чимшвидше. Сідх був надто тісно пов’язаний з Нижнім Світом, щоб просто так залишати його тіло. На жаль, не всі розповіді про повсталих мерців вигадані.

Інна мерзлякувато пощулилася.

— Брр! Нам тільки зомбі тут бракувало. А так уже все є… Ну, гаразд, спалити так спалити. Ми з Сандрою поки поки наглянемо, щоб Сідх не озомбився, а ти, Владе, піди поклич Штепана та його людей. Нехай несуть усі дрова, що є в таборі.

Сандра підступила до Інни і взяла її за обидві руки. В очах дівчини заблищали сльози.

— Я… навіть не знаю, як віддячити вам. Сьогодні ви двічі врятували мене…

Інна обняла її й погладила по голові.

— Не поспішай дякувати, золотко. Я не така добра, як ти думаєш. От коли ми виберемося з цієї халепи, я ще задам тобі добрячого прочухана. Тільки начувайся…

Розділ 16 Відповіді

Спалення Сідхового тіла було не найприємнішою подією в моєму житті, і сподіваюся, ви правильно зрозумієте мене, якщо я утримаюсь від детального опису цієї події. Скажу лише, що загоряни обклали його з усіх боків дровами та хмизом і підпалили; а щоб усе якнайшвидше скінчилося, ми з Інною почергово надсилали в багаття пірокінетичні імпульси середньої потужності, завдяки чому вже через чверть години від Сідха залишилася хіба що купа попелу.

Коли вогонь догорів, ми повернулися під основний купол і розмістилися на невеличкій затишній галявині, зусібіч оточеній папоротневими кущами. Не всі десятеро, а лише четверо — я, Інна, Сандра та Штепан. Моя дружина запропонувала, щоб з усіх загорян при нашій розмові був присутній лише барон, який потім розповість іншим усе, що визнає за потрібне. Штепан погодився, що це розумна пропозиція й відіслав своїх людей до табору скласти компанію Леопольдові, який був вельми незадоволений тим, що я обмежив його пересування внутрішнім куполом. Час від часу до нас долинало ображене нявчання кота, але ми дружно іґнорували його.

— Ну що ж, — звернулася Інна до Сандри. — Гадаю, буде краще, якщо ти розкажеш усе по порядку, починаючи з того, як уклепалася в цю історію. Та спершу я хотіла б почути відповідь на одне питання, яке не дає мені спокою. А саме: чому ви з Сідхом не вбили нас? Ви ж могли це зробити, так?

Сандра кивнула:

— Авжеж, могли. Будь-яку людину можна вбити, навіть вищого мага. Проте ми не мали такого наказу. Ви були потрібні живими.

Ця відповідь майже нічого не прояснювала, зате породжувала нові запитання. Однак Інна вгамувала свою нетерплячість і стримано мовила:

— Гаразд. Тепер ми слухаємо тебе.

І Сандра почала свою невеселу розповідь.

Це сталося з нею ще півроку тому, коли під час зимових канікул вона вирішила відвідати свою шкільну подругу Мойру, яку не бачила вже кілька місяців. На відміну від Сандри, котра продовжила чаклунську освіту в академії, Мойра, як і переважна більшість дівчат з інквізиторських родин, обмежилася тим, що закінчила школу, після чого, в найкращих традиціях патріархального суспільства, швиденько вийшла заміж. Мойрин чоловік служив на одному з постів Інквізиції, не дуже далеко від Лемоса, лише в шести годинах їзди Трактовою Рівниною. Дорога вважалася цілком безпечною, тож Сандра, з батькового дозволу, вирушила сама, і їй просто не пощастило, що її шлях перетнувся з Женесом. А втім, не виключено, що Женес уже давно хотів заслати в прецепторію свого шпигуна, і його люди стежили за Сандрою від самого Лемоса. Хоч там як, а дівчина потрапила до нього в полон.

Що відбувалося з нею в полоні, Сандра не пам’ятала. За якийсь час вона отямилася на тому ж місці, де її схопив Женес, а неподалік до дерева була прив’язана за поводи Малвіна з усім дорожнім спорядженням. Дівчина не знайшла на собі жодних слідів знущань, фізично їй не заподіяли ніякої шкоди, а проте вона була певна, що Женес зробив з нею щось погане.

Це „щось“ Сандра виявила, коли прибула до Мойри і не могла ні словом, ні натяком дати подрузі зрозуміти про свої прикрощі. Через кілька днів вона повернулася до Лемоса, але й там Женесова заборона зберігала свою силу. І ніхто — ні рідні, ні батькові підлеглі, ні викладачі в академії, ні однокурсники, — не помітили змін у її поведінці.

— Тільки не подумайте, що в нас не дбають про безпеку, — говорила Сандра. — Перевірки на одержимість проводять за найменших підозр, от тільки мене ніхто не запідозрив. І зовсім не тому, що мій батько прецептор, просто я завжди була дивакувата, і до цього всі звикли. Ще з самого малечку я хотіла стати інквізитором, у школі найбільше полюбляла не якусь там побутову чи рослинну магію, а суто „хлопчачі“ предмети — алхімію, бойові чари, теорію артефактів, основи світобудови. Ну, а в академії взагалі виявилася єдиною дівчиною на першому курсі — отак мені не поталанило з однокласницями, ніхто з них не захотів продовжити навчання… Та я вже про це розповідала.

…Згодом Сандра почала отримувати накази. Здебільшого від неї вимагалося про щось довідатися, десь бути присутньою, на щось подивитися. Вона нікому не передавала здобуту інформацію, що могло мати лише одне прийнятне пояснення: всі її думки перебували під постійним контролем. А з цього випливало, що Женес не просто скорив її волю, як попервах сподівалася Сандра. Все було набагато гірше — вона стала справжньою одержимою, безпосередньо пов’язаною з Нижнім Світом!

Так минуло майже півроку. Сандра не те що змирилися зі своєю одержимістю, але поступово звикла до неї, хоча не полишала надій чимось виказати себе. Проте Нижній Світ міцно тримав дівчину в своїх тенетах, відстежував її думки, не дозволяв їй вдаватися до дій, що накликали б на неї підозри в одержимості. Правда, він не міг упоратися з частими перепадами Сандриного настрою, з мовленими без роздумів словами, зі спонтанними вчинками. Та щоразу дівчина з прикрістю переконувалася, що люди не зважають на всі її дивацтва. З усього виходило, що Женес дуже вдало обрав собі шпигуна.

Сандра говорила про це досить сухо, відсторонено і намагалася не торкатися своїх особистих переживань. Але я був певен, що їй неодноразово спадала думка про самогубство, і лише тотальний контроль над її розумом, а ще — слабка надія на порятунок, не дозволяли їй накласти на себе руки. Той, хто віддавав Сандрі накази, добре знався на мистецтві керування людьми, він не став негайно вимагати від неї чогось жахливого, такого, що змусило б її наполегливо шукати смерті. Яку, слід зазначити, знайти зовсім неважко — мало не щодня ми потрапляємо в такі ситуації, коли досить зробити один хибний рух, щоб розпрощатися з життям.

— Того дня, коли ви зустріли дядька Рівала, — продовжувала Сандра, — батька якраз не було на Лемосі. Якби дядько, не зумівши зв’язатися з ним, повідомив про вас батьковому заступникові, нічого цього не сталося б. Але він повідомив мені. Мабуть, передчував свою смерть і вирішив наостанку поговорити зі мною. Попрощатися… — З грудей дівчини вирвався чи то стогін, чи то притлумлений схлип. — А відразу після нашої розмови до мене надійшов наказ. Я мусила мовчати про все і чекати подальших розпоряджень. І я чекала. Згодом хотіла зв’язатися з дядьком Рівалом і дізнатися, як у нього справи, проте мені не дозволили. А через кілька годин надійшов новий наказ: потай залишити прецепторію і вирушити на Аґріс з проміжною зупинкою на Брохвіні, де зачекати на прибуття „друга“. Там я майже два дні чекала, поки з’явився Сідх.

— Ти його раніше знала?

— Ні, тоді ми вперше зустрілися. Але я впевнена, що він був інквізитором. Може, навіть не збрехав про своє ім’я та звання. Тільки він не служив у нашому командорстві і не був знайомий з моїм батьком. — Сандра