— Що тепер буде? — спитав тихо Марцін. — Вожатий може й мене залишити тепер у таборі. А на станцію пошле когось іншого.
Марцін уже ніби чув голос вожатого: «А-а-а, не квапишся повертатися, шибенику? Станція тебе не цікавить? Г-а-р-а-з-д!»
— Скажи, що мене вже немає, — шепнув Марцін і миттю зник поміж деревами, заглиблюючись далі іі далі в холодний морок, який пахнув мохом, грибами й ншріїоіп за день сосновою корою.
Гілля било його по руках, шарпало одіж, але він біг і біг, аж поки не спіх за ним табірний гомін, — брязкіт посуду, крики хлопців, Гапине гавкання. Нарешті він засапався і зупинишся, притулившись лицем до шерехатої кори^Щось шелестіло, шуміло навколо в пітьмі. Хвилі Солінки чи крони дерев?
Чи не збився він, бува, з дороги, гонячи отак? Глянув угору. Високо над ним, помережане темним гіллям, розкинулось надвечірнє небо — зорі ледь бовваніли на ньому. Великий Віз уже похилив своє дишло до землі. Ніхто б справді не побачив Алькора, дрібну зірку біля дишла Великого Воза, яку люди називали «Візник» і на якій араби перевіряли колись силу зору, але дві крайні зірки було видно дуже добре. На їх продовженні хлопець швидко знайшов земну «вісь світу», Полярну зірку, котра споконвіку править за дороговказ морякам і мандрівникам.
Вона світилась ліворуч. Отже, він не заблукав.
Далі вже не поспішав. Росяні трави шмагали його по литках, скоро він звертав з стежки. Це було доречно. Адже йому не загрожуватиме блукання лісом, бо трави перестерігають його, аби не збочив.
Глянув на годинника. Зелена стрілка посувалась поволі. Здалеку почувся гавкіт, такий знайомий: гап, гап, гап. Шкода, не взяв з собою собаку. Приємно було б зараз відчути дотик холодного Гапиного носа.
З-за дерев блиснуло світло. Станція.
Марцін вийшов на галяву бічною стежкою. Призвичаївшись до темряви, його очі розрізняли стіжкуваті обриси наметів, щогли, які стирчали над деревами, і навіть дошку на оголошення. Агнешка чекала його у великім наметі, бо перед входом відбивався квадрат яскравого світла, наче маленьке озерце. Марцін вже хотів був крикнути «гей, гей», коли нараз побачив, наче щось рухається в мороці. За мить тінь повільно вималювалась і стала силуетом, ніби вирізаним з чорного паперу.
Худа, незграбна постать. Довге волосся спадає безладно на чоло. Либонь, якийсь турист прийшов задарма повечеряти?
— Хто там? — спитав хлопець. — Кого шукаєте?
Він не встиг і зойкнути, як уже покотився по траві, а чиїсь руки боляче затисли йому рота.
— Тихо, щеня!
Марцінові забракло повітря, кістляві пальці затулили йому носа, втовкли голову в м'яку землю. Раптом хлопець відчув полегкість, а нападник загорлав як навіжений. Щось біле промайнуло перед Марціновими очима.
— На поміч, — закричав він, — на поміч! — І сам здивувався, який тихий став його голос.
Сліпучий промінь ліхтаря вдарив в очі.
— Що тут робиться? — спитала Агнешка. — Марціне, де ти? Встань-но, зараз же йди до мене! Треба зателефонувати в міліцію.
— Обережніше, лялечко, — перебив її незнайомий, відриваючи від ноги кошлату білу кулю. — Хіба вже не можна й зайти до вас? Може, тут якась державна таємниця? Нацьковуєте собак на перехожих? Начувайтеся, — крикнув, — бо як телепну оцим бульдогом об землю, то він і не встане.
— Гапо, до мене! — наказала Агнешка. — Зараз же до мене! А ви можете сказати нарешті чого тут шукаєте вночі?
— Свого собаку. Ви вкрали його в мене.
— Здається, хвилину тому ви кричали, щоб я забрала пса!
— Бо ви нацькували його на мене! Збаламутили! Я на вас скаржитимуся!
— Будь ласка. Ми давали об'яву про пса. А ви могли забрати його коли завгодно. Та ви ж уже приходили на станцію в товаристві гультяїв, аби задурно поснідати! Гапо, ходи до мене!
Кудлатий пес урешті облишив хуліганові штани і, люто гавкаючи, відскочив.
«Звідки тут узявся Гапа?» — очманіло думав Марцін, стоячи перед наметом. Не знав, що його робити: бігти по міліціонера чи дожидати, поки Агнешка скінчить розмову.
Звільнившись од Гапи, хуліган обтрусився, пригладив чуба.
— Ну, гаразд, — сказав, — іншим разом ти мене не впіймаєш, лялечко, вже тобі не пощастить. Не переходь мені дороги! Гляди, аби на кутні не засміялася!
— Я не жартую з вами і попереджаю — повідомлю міліцію.
Тут саме задзеленчав телефон. Хуліган позадкував. Пес не спускав його з очей, доки він не зник у темряві, і тільки тоді вбіг до намету і вклався біля порога. Гапині очі блищали, немов чорні намистинки, а гнівне гарчання аж булькотіло в горлі.
Телефон дзвонив і дзвонив. Марцін підняв трубку.
— Це я, — почувся Антковий голос. — Ти довго не підходив до телефону, і я вже подумав, чи не з'їв тебе ведмідь у лісі?
— Ні, і навіть змія не вкусила.
— Гапа тебе наздогнав? О, так то Антек послав пса.
— Спасибі. Наздогнав. І дуже вчасно. Допоміг відбитися від Мотоногого. Певно, сподобався йому дармовий сніданок, бо прийшов ще й по вечерю. Трохи мене придушив. Розкажи зараз про це вожатому.
— Ти здурів?! Я проліз потай до намету й телефоную без дозволу. Всі біля вогнища. Чуєш, як співають. Завтра раненько скажу вожатому. Якщо Мотоногий ще з'явиться, телефонуй до табору або в міліцію. Ой, хтось іде! Бувай!
Агнешка, здавалось, боялась залишити Марціна самого в наметі. Сіла біля столика й увімкнула радіо. Спочатку слухала, а далі почала щось малювати на аркуші паперу.
Війни… Вибухи бомб… Процес про вбивство шести мільйонів євреїв… Термоядерне озброєння.
— Жахливо, — прошепотіла Агнешка і повернула ручку, обірвавши диктора на півслові. Увімкнула приймач короткохвильовика, послухала, взялась за ручку передавача. Лампочка замиготіла зеленим світлом.
«Ні, — подумав Марцін по хвилі вагання, — я їй не попутник в мандрах по короткохвильових стежках». Провів пальцем по корінцях книжок. Агнешка привезла з собою цілу бібліотеку, там, окрім підручників і книг про Бещади, можна було надибати літературу з археології, кілька атласів, словників, а також томик поезій.
Марцін витяг «Три по три» Фредра[7] і неквапом гортав сторінки, шукаючи опису гути в Цісні. Адже вони з Антком вирішили знайти її сліди.
— Мотоногий — такий самий розбійник, як отой Анкель Вульф, котрого спіймав шляхтич Китайгородський, — мовив він, натрапивши на історію знаменитого бещадського розбійника.
Світляне кружало огорнуло голову Агнешки й карту світу перед нею. Голубів Атлантичний океан. Темніли обриси континентів.
Вона нічого не одказала Марцінові. Певно, слухала когось в ефірі. Може, того болгарина, що з ним познайомилася в студентській подорожі і який шукає її щовечора? Але ні. Вистукала запитання. Повторила його раз, удруге, втретє. Потім стукіт нараз припинився. Здивований Марцін позирнув на Агнешку. Дівчина сиділа схилившись і зосереджено слухала.
Агнешка, мабуть, відчула Марцінів погляд, бо повернулася і, мружачи очі од світла, дала йому знак сісти до апарата. Він одклав книжку, надів навушники. В ефірі гуло, наче у вулику.
— Викликає Орел, викликає Орел, — почувся голос.
— Л… як Луціан. Повторюю Л… як Луціан.
— Тут SP5, SP5.
Хтось інший дякував скороченим tnx.
Перегодом у цьому гаморі хлопець вловив дивовижні сигнали. Звучали воші неспокійно, змінюючи модуляцію. І здавалось, що міняються вони не випадково.
Хто їх посилав? Довгі і короткі удари долинали один за одним, але зрозуміти їх було годі. Марцін хотів сказати жартома, що то якийсь птах сів на антену і хвостом вистукує пташині новини, та зосереджене Агнещине обличчя не заохочувало до жартів.
Йому згадалась розповідь Анткового батька про сигнали, що їх подавали під час війни союзники мовою апачів і сіуксів. [8] Навіть японці, фахівці в розшифруванні найхитромудріших кодів, не спромоглися розкрити їхньої таємниці.
Може, в ефірі вийшла на цивільні короткохвильові стежки якась військова станція? Шепнув про це Агнешці, але вона заперечливо хитнула головою. Звуки линули здалека, то губилися, то якось дивно вібрували.
Його не дивувало Агнещине мовчання.
Взагалі всі короткохвильовики працюють мовчки, стежачи тільки за діапазоном, опором та миготінням лампочки. Воші і Антком становили виняток. Але Марцін відчув — Агнешка хоче поділитися враженнями,
— Що воно за чудні сигнали, мовив стиха, — хіба ж це азбука Морзе?
— Ти помітив?
— Авжеж. Але що він каже? Якою мовою?
— Якою мовою… — повторила неуважно.
Вона тож нічого не розуміла. Далекі сигнали звучали по-чужому, ніби повторюваний уривок електронної музики. Однак вона знала, була певна: то благання. Хтось заблукав і, дуже самотній, прагнув почути слова, звернені тільки до нього.
— Він просить помочі, — шепнула Агнешка.
Марцін прикусив язика, аби не сказати: ті сигнали анітрохи не скидаються на SOS. З Агнешкою треба бути обачним. Така собі наче лагідна, спокійна, та коли вже їй щось не подобалось, — пиши пропало! Не погладить по голівці!
То вперше вона звернулась до Марціна з повним довір'ям. І він не хтів її хвилювати чи бентежити.
— Що робитимемо?
— Дамо відповідь, — мовила Агнешка самими губами, ніби звіряла велику таємницю.
