Тільки тепер Марцін пригадав учорашнього хулігана.
— Зачекай трохи, — сказав, підкладаючи трубку, — може, Агнешка захоче побалакати з вожатим.
По росяній траві хлопець побіг до жовтого Агнещиного намету. В наметі пахло зіллям — цілі в'язки його висіли над тапчаном з розкиданими кольоровими подушками. Під невисоким деревом біля столика й улюбленої Агнещиної лавки теж нікого не було. Марцін покликав, але ніхто не відгукнувсь. Він повернувся до телефону.
— Антку, Агнешки немає, десь вийшла. Але то байдуже. Хочу тобі щось розповісти, справді дуже цікаве.
— Ну?
— У нас гість.
— Теж мені новина. На те й туристична станція.
— З тобою не можна розмовляти. Слова не даєш сказати. Попроси до телефону вожатого, я йому все поясню.
— Гаразд. Але не тороч йому казна-що. Сьогодні хвіст у нашого оленя задертий вгору! Я не хочу, щоб ти зіпсував нам день своїми вигадками. Чао!
Антек розгнівався не знати чому, але в таборі певно знайдеться хтось розсудливіший і вислухає його до кінця.
Знову задеренчав телефон.
— Алло!
— Це постовий Яблонський. Чи отой лобуряка до вас більше не приходив? Ні? Було спокійно? Все-таки шкода, що він утік. В окрузі крадіжки. Скільки у вас гостей? Багато?
— Один.
— Звідки він?
От тобі маєш! Що його одказати?
— З космосу, — буркнув непевно.
Хвиля тиші, далі — радісне й водночас недовірливе запитання:
— Гагарін прилетів?
— Ні, не Гагарін.
— Американець? На ракеті чи на повітряній кулі?
— Я не бачив зблизька корабля, але гадаю, це щось на кшталт літаючих тарілок. І не американець.
— Я з тобою серйозно розмовляю, — перебив Яблонський. — А ти з офіційної особи робиш дурника. Літаючих тарілок немає!
— Таж учора… — пробелькотів хлопець, — хіба вчора ви не бачили, як щось спалахнуло на небі…
— Кажеш, спалахнуло? Ну й що з того? Коли б то був ворожий літак, його б виявили радари. Отож не розводь паніки.
Коли Марцін з рушником через плече вертався з потічка, він побачив перед наметом Яблонського. Дільничний стояв обіч велосипеда, спершись ногою на педаль.
— Так де той марсіянин? — спитав він іронічно.
— Нема його, вийшов.
— Вибув, значить, — сірі очі дивились допитливо, з осудом. — І на що тільки ви сподіваєтесь, розказуючи такі небилиці?
— Але… Це правда!
— Ага, — докірливо покачав головою Яблонський. — Правда. Така ж, як з отією зміюкою. Думаєте, я не знаю, який цирк утнули ви отут учора? А тепер уже мнете гостей з Венери?
— Але ж він тут, — розгублено мовив Марцін. — Відразу як блиснуло, він з'явився, зробилось червоно і…
— Червоно? Згоден. Виясняв. Справді, впав метеорит, а ти плітки розпускаєш. Ганьба! Щоб я більше цього не чув!
Яблонський дивився суворо, сподіваючись — Марцін вибачиться, мовляв, він пожартував. Хлопець зазирнув до намету. Карта світу висіла там, як і завжди, і не вірилось, що рука незнайомого торкалась блакиті океану. Чи не приснився йому той гість з космосу? А може, то якесь марево? Таке трапляється в Африці, то могло з якихось причин трапитись і в Польщі, саме на станції «Під планетою»? Тільки дивне те марево, де подають сигнали і приходять з візитом.
— Кажеш, його нема? — почув він і одвернувся.
Не вірячи власним очам, вдивлявся в останній з наметів для гостей. Звідти вистромилась розпатлана голова Короля Вужів. Дільничний повагом рушив до нього, тримаючи велосипеда.
— Ви, громадянине, звідки тут узялися? Постать Яблонського закрила на хвилину цього нахабу.
Відповідь звучала цілком природно і зрозуміло.
— З Груйца. Трохи заблукав уночі й забрів сюди. Сьогодні ж пропишусь.
— Кожний громадянин має право перебувати двадцять чотири години без прописки, — навчав його Яблонський. Недобре, — звернувся він знову до отетерілого хлопця. — Недобре. Молодий ще. Зелений. І все ж недобре. Може, про хулігана теж вигадали?
Він одштовхнувся ногою і легко скочив на велосипеда. Марцін дивився на нього з таким відчуттям, ніби з'їв жабу. Завжди прихильний до них Яблонський тепер звинувачував його в дурних брехливих жартах. А він казав щиру правду.
— Даруйте за клопіт, — бурмотів Король Вужів. — Але один вуж утік од мене, і я гадав, він десь тут. Тепер я вже й справді піду.
Зачесав розкуйовдженого чуба, насунув шапку, взяв валізку і за хвилину зник між деревами.
Десь опівдні Марцін почув Гапине гавкання. Може, Агнешка повернеться сама, і виявиться, що гість з космосу йому таки наснився? Та ні ж бо. Поруч дівчини Марцін побачив високу постать нічного гостя.
До нього наближався прибулець з іншої планети, а довкола нічого не мінялось. Станція точнісінько така, як і щодня. Камінь на шворці злегка гойдався, тріпотів на вітрі прапор. Та й сам Юн анітрохи не схожий на жодну з тих химерних істот, мешканців інших планет, котрих Марцін бачив у фантастичних фільмах. Очі йому не стирчали на ніжках, і над головою не стриміли антена.
Тільки його одяг був не звичайний. Сорочка без швів. Навіть біля комірця й по боках. Невже її видимали, мов скляну плашку? І матерія чудна — матова, схожа на світле небо, такої хлопець ніколи не бачив.
— Куди ви ходили? — спитав він у Агнешки.
— Заховали зореліт. Народ тут різний ходить, можуть пошкодити. А той пічний птах не з'являвся?
— Ні.
— Не забувай про нього. А за Юна ні слова, — додала, знижуючи голос.
— Дзвонив Антек, і приходив дільничний Яблонський, питали, хто є на станції. Так я їм і розповів.
— Ну то й що?
— Образились, подумали — я з них кепкую.
— Так тобі й треба, аби не говорив багато. Настане час, сама розкажу кому слід.
На сніданок Марцін подав каву зі згущеним молоком і хліб з сиром. Гість їв поволі, смакуючи кожен шматок. Довгі топкі пальці торкались предметів легко і впевнено.
Агнешка швиденько проковтнула кілька кусників і заходилась шукати клаптик паперу.
— Що ви хочете написати?
— Шукаю способу порозумітися.
— Але ж ви його розумієте?
— А, — знизала вона плечима. — Того замало.
— Навіщо ви малюєте геометричні фігури?
— Зараз побачиш. Юне, ти вже поснідав?
— Ти наївся? Отже, дивись, — і піднесла йому папірець до очей. — Бачиш, Юне: це трикутник, квадрат. Коло. Еліпс.
— Трикутник, — поволі повторив він, — квадрат, коло, еліпс.
— А тепер дивись гарненько.
Вона оточила коло вісьмома еліпсами, на кожному поставила крапки різної величини
— Це Сонце, — почала вона, посуваючи кінець олівця від кола до крапки. — А далі Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн Уран, Нептун, Плутон. Земля, — повторила дотикаючись знову третьої крапки, — Земля, — обвела рукою зелену галявину, і карту, і всіх. — Ти прилетів на Землю.
— Земля. — Юн устав і підійшов до карти. Вдивлявся в неї з виразом смутку і туги. Обвів поглядом материки і, затримавши очі на Атлантичному океані, поклав руку на його блакить.
— Хочеш знати, що це за континент? — здогадалась Агнешка. — Чекай, зараз я тобі розповім. Це Європа. Бачиш, ми знаходимося в цьому місці. Нижче — Африка, а на сході Азія. А ось на західній півкулі — Америка. Тепер подивися вниз. Той великий острів теж континент. Називається він Австралія. Це вже всі. Пробач, ще є біла крига Антарктиди.
Юн злегка здригнувся.
— Забула про неї, бо там немає людей. Там є тільки наукові станції.
Він глянув униз, але його очі знову затримались на Атлантичному океані.
— Це Атлантичний океан. Атлантика. На ньому є тільки острови.
— Атлантика? — повторив. — Атлантика?
Світ зовні лишався таким, як і завжди, але для Марціна він став раптом непевний і бентежний; хлопцеві все валилося з рук.
Марцін вештався між наметами, коли на станції з'явилась велика група туристів.
