Давид Виходець, Іван Чумак
СЛІД ЗОЛОТОГО ОБОЗУ
СЕКРЕТНЕ ДОРУЧЕННЯ РОЗВІДНИКА СЕМЕНОВА
Над Києвом низько пливуть важкі чорні хмари. Шквалистий вітер зрідка розтинає те суцільне клубочіння, і тоді у вузеньку прогалину сіється холодне місячне сяйво. Саме в таку мить, коли під місяцем знову щільно зімкнулися хмари, з прибережного чагарника нечутно виринули дві постаті.
— Слава богу, Лозенко, ми вже на Подолі… — полегшено каже напарникові невисокий худорлявий чоловік.
Лозенко зморено опускається на м'який моріг. Поруч нього присідає Семенов і неспішно перев'язує поранену руку, нижче ліктя легенько зачеплену кулею.
— Пройдисвіти… — лається. — Це ж треба — мало не підстрелили… Воно б, може, не так боляче було, якби червоні. А то ж петлюрівці. Бач, злітаються до Києва: наші полки місто візьмуть, а вони грабунок учинять…
… За якихось півгодини Лозенко прокинувся, бо задубів на холодній землі. Недалеко тупцював Семенов. Лозенко довго дивився на його неголене й немите обличчя, потім перевів погляд на латану свитину, перекошені, стягнуті сирицею черевики.
Хто б міг упізнати в цьому жебракові стрункого, гонористого поручика Семенова, який так браво хизується в новенькому мундирі на парадах у зайнятих денікінцями містах. — То ж добре, що не в голову вцілили, — поспівчував Лозенко. — Я й хотів було крикнути на переправі: — «Не стріляйте — свої». Та згадав ваше попередження, що маємо завдання таке секретне…
— Правильно й зробив, Лозенко, — пом'якшав голос офіцера. — Виконаємо — бути мені капітаном, та й тобі в рядових ходити більше не доведеться. Ну-с, перепочили, пора й рушати… — Та, ступивши кроків п'ять, поручик знову зупинився:
— Слухай, Лозенко, до світанку нам треба втрапити до людей, які на нас чекають. Шлях, бачиш, який — всього можна сподіватись. І якщо раптом зі мною… — замовк на хвилину, — ну, розумієш, про що йдеться… Тоді далі підеш сам. Розшукаєш на Подолі крайню від Дніпра вулицю…
Лозенко слухав уважно. Потім тихенько повторив адресу і пароль. Та все ж таки в голосі солдата Семенов уловив деяке вагання.
— Все зрозумів? — перепитав роздратовано.
— Все, ваше благородіє. Ось тільки невтямки мені, чого це ми йшли сюди, ледь головами не наклали по дорозі, заради якоїсь записки? І навіщо вона полковнику, коли навіть дурню зрозуміло, що місто оточене військами і, як ви самі сказали, завтра-післязавтра буде нашим?
— То не твоя справа, бовдуре! — просичав Семенов. — Якщо посилають — значить, треба!
Довго простували мовчки. Нарешті поручик стишив ходу і довірливо прошепотів:
— Тс-с… Щоб нікому, затям… Так от, чув я про дуже цінний скарб, який ретельно оберігають червоні. Де він? — Семенов розвів руками. — Про нього і треба довідатись. Крім нас з тобою, у цю справу ще чимало людей втягнено…
Нарешті зупинилися біля будиночка, оточеного густим вишняком.
— Здається, тут, — мовив Семенов і вийняв з кишені наган.
Під причільним вікном загарчав собака. Невдовзі рипнули двері, і на ґанок з темної пройми сінешніх дверей ступив опецькуватий невисокий чоловік.
— Хто такі? — продеренчав сонний голос. Семенов впритул підійшов до товстуна. Той відсахнувся, прикриваючись, ніби від привида:
— Ви?
— Так точно. Не чекав? Он воно як… Ну, що ж, і дивуватися годі, бо й справді повернувся я звідти, звідки не вертаються. — На худорлявому обличчі Семенова промайнула ледь помітна зла посмішка. — Отож скоріше проси гостей до господи. Бач, отетерів. Полохливим став?
— Аякже, — тремтливо зашепотів товстун. — Як не станеш полохливим, коли чекісти вже всі явки вистежили!
— Лютують?
— Не те слово, ваше благородіє. Порятунку від них немає…
Навпомацки зайшли до невеликої кімнати. Господар засвітив тріскучого каганця, і тремтячий язичок вогню вирвав з пітьми широке ліжко, що стояло під стіною, і три стільці біля маленького столика.
— Спочатку вмиєтесь, а вже потім до вечері? — перепитав гостей.
— Передусім покажи запасний хід, — завбачливо попросив Семенов.
— Он під тим ліжком — льох, — кивнув господар і взявся було за ручку дверей до опочивальні — гукнути дружину, щоб нагодувала прибулих.
Та Семенов рішуче поклав руку чорнявому на плече.
— Назад… Якщо вона мені на очі потрапить, то доведеться її пристрелити. Крім тебе, ніхто не повинен мене бачити: червоні розстріляли графа Семенова!
— Та я й сам не сам, стрівши оце вас, — зізнався господар, — хто-хто, а я добре знав, що Семенова взяли… І раптом — ви на волі…
— Була б мені давно воля гуляти на тому світі, коли б у ЧК не було своєї людини… Ну, це між іншим. Давай план, бо нам уже час повертатись…
— Не принесли ще нічого, — відповів товстун, — чекаю.
— Як? До цього часу? — здивувався офіцер.
— Кажу, як є. Можливо, перехопили того зв'язківця червоні. Скільки вони вже прибрали до рук…
— М-да… Раз так, тоді перекусимо, — Семенов присунув до стола ослінчика, взяв окраєць хліба і кусень сала. Господар поставив на стіл ще й пляшку самогону, але офіцер сердито буркнув, що зараз не час чаркуватися.
Лозенко їв мовчки, у розмову не втручався. А поручик, вищипуючи з окрайця шматочки м'якуша, думав про план, на який так чекає полковник. Коли його викликали до штабу, то
