біля вікна.
— Пробачте, я до голови губчека… — перебив їх Устименко.
— Я ним буду, — підвівся літній чоловік. Досі він сидів збоку столу, перебираючи папери.
— Устименко — командир окремого київського загону. Золотий фонд державного банку доставлено в повному порядку!
— Як? — здивувався голова губчека. — Ви не жартуєте?..
Трохим Казимирович важко сів на стілець. Тепер, коли небезпека минула, коли зникло надлюдське напруження, сили облишили його. Помовчав трохи і показав на вікно:
— Хіба то схоже на жарти?
Всі троє чекістів підійшли до вікна й поглянули на подвір'я. Навпроти стояло шість підвід. Попід ними лежали бійці. Майже на всіх були пов'язки, крізь які проступали руді плями…
— Дуже дякуємо вам, товаришу Устименко, — потис голова губчека руку Трохимові Казимировичу. — Не ображайтеся, що я так сказав був. Дійшли чутки, що ваш загін повністю знищено…
Трохим Казимирович налив склянку води й з передихом випив:
— Як бачите, ми спростували ті балачки…
— Великої вдячності заслуговуєте ви, товаришу, — зворушено сказав голова губчека, пройшовшись по кабінету. — Так і передайте загонові: з особливим дорученням справились блискуче… Три дні усім на відпочинок. Здавайте вантаж і зразу ж — до подушки…
Вийшли на ґанок. У затінку під возами міцно спали деміївці. Троє стояли на варті. Петро Суходіл тихо розмовляв з Васильком та Олексою.
— Цікавиться, куди далі підемо, — кивнув на хлопчика Суходіл.
— Тобі, синку, мабуть, не доведеться більше мандрувати з ними, — підсів до Василька чернігівський чекіст. — А ось назад до Києва, можливо, й пошлемо. А їм, — показав на бійців, що хропли під возами, — треба ще рідний край від білих визволяти…
— І я піду з ними, — вів своєї Василько.
— Розвідник він хоробрий, — похвалив Петро Суходіл.
— Гаразд, Васильку, — погодився Трохим Казимирович, — але поки не здамо коштовності, нікуди звідси не рушимо…
Суходіл розібрав на передньому возі вантаж, видобув з ящика документи.
— Все, Трохиме, тут записано, — подав Петро папери командиру.
Майже весь день Устименко і Суходіл здавали по банківському опису скарби. Допомагав їм Василько: підносив маленькі мішечки з коштовностями, складав їх до купи.
Після того, як все було підраховано і здано в Чернігівський банк, голова губчека запросив Устименка до себе на квартиру.
— Пообідаємо разом.
Потім поглянув на Василька і додав:
— Ти з нами, юначе, теж підеш. Прошу, не відмов, нам з тобою веселіше буде. — Голова губчека взяв Василька за руку. — Мене звати Василь Кирилович, прізвище Вербенко. Ось і познайомились…
Ішли недовго. За рогом вулиці рядком вишикувалися невеличкі будиночки. Василь Кирилович завернув у третій від вулиці. Навколо розкішні жоржини здіймали жовті та білі бутони. З хати назустріч вийшла ще молода жінка.
— Приймай гостей, Тамаро Володимирівно, — звернувся до неї голова губчека.
— Заходьте, будь ласка.
Василь Кирилович познайомив Устименка і Василька зі своїми дітьми. Дівчинка років чотирнадцяти і хлопчик, віком майже такий, як Василько, ввічливо простягли свої руки…
Тільки тепер, побачивши поруч себе охайно вдягнених дітей, Василько помітив, як геть обносилися його латані штани і вицвіла на сонці сорочка. Поглянув на свої брудні босі ноги і розгубився. Та ще до того у великому дзеркалі раптом відбилося його обличчя: ніс облупився, на голові — скуйовджене волосся…
— Не хвилюйся, Васильку, — підбадьорив його господар. — Тобі нема чого соромитись. Таким, як ти, сам знаєш, ціни немає…
Дружина запросила гостей до столу.
Сіли обідати. Василько не пам'ятав, коли він у своєму житті їв такий смачний борщ.
Господар, швидко пообідавши, почав збиратися на службу.
— А Трохиму Казимировичу нема чого поспішати, — сказав він, — перш за все треба відпочити. Я сам піду до загону і потурбуюся, щоб хлопці у лазні побували й пообідали, поранених до лікарні відправили. — Та йому ніхто не відповів.
Коли Вербенко обернувся до столу, то побачив, що Устименко спить з ложкою в руці… Приліг на дивані й Василько, та хлопчикові не спалося. Йому весь час здавалося, що деміївці вже поїхали. Схоплювався і вискакував на подвір'я. Але дівчинка з матір'ю заспокоювали його, мовляв, дивись, ніхто нікуди не їде, та й командир ще спить. А хлопчик, який назвав себе Дмитриком, тим часом дістав книжки і став показувати їх Василькові:
— Хочеш, я тобі їх подарую? Будеш читати, — запропонував Дмитрик.
Василько сумно поглянув на книжки, відвернувся і сказав, що читати не вміє. Правда, літери знає…
— Я тебе навчу читати. Це не важко, — мовив Дмитрик.
— Бачу, ви вже й подружилися, — схилився над ними Дмитриків батько, який уже встиг повернутися додому.
— Вчимося читати, — відповів Дмитрик.
— Добре, хлопці…
Прокинувся Трохим Казимирович. Поруч нього присів на ліжко Вербенко.
Дмитриків батько сповістив, що деміївці вже побували в лазні, пообідали й перепочили. Саме переодягаються в нове червоноармійське обмундирування.
— Там і для тебе форму придбали, — вів далі Василь Кирилович. А коли мова зайшла про фронтові справи, Вербенко сказав:
— Своєчасно прибув ти зі скарбом. Тут саме формуються частини для відправки на фронт. Тисячі людей вступають до лав Червоної Армії. Значить, коштів багато треба… До речі, на тебе чекають представники губвиконкому і фронту. Йдеться про нагородження твого легендарного загону. Фелікс Едмундович Дзержинський дав таку команду. Йому вже доповіли про прибуття в Чернігів твого загону…
До кімнати вбігла дівчинка й покликала Василька. Коли він з нею вийшов на ґанок, то побачив у руках Тамари Володимирівни новеньку червоноармійську форму.
— Приміряй, Васильку! Це ми з Катею щойно перешили з батькової одежі.
Хлопчик побіг до іншої кімнати і незабаром повернувся зраділий.
— Якраз! — вигукнув він, розправляючи гімнастерку.
— Справжній червоноармієць! — похвалив Трохим Казимирович.
Дмитриків батько підійшов до Василька і теж схвально оцінив швацьку роботу дружини і доньки. Потім накинув кітель і ступив на поріг:
— Ходімо на службу. Ще треба багато справ вирішити.
Трохим Казимирович не відразу впізнав у чисто виголених, одягнених у нову форму своїх бійців. Воші весело перемовлялися біля підвід.
Переодягнувся й командир. Покликав Василька і разом з ним пішов до штабу губчека.
— Ну що, Васильку, почнемо з тебе, — запросив Вербенко хлопчика до кабінету. — Чудова на тобі одежина. Але, синку, доведеться її поки що сховати в скриньку…
Василько здивовано глянув на Вербенка.
