Але серед них була одна, у якої є ім’я — Хейна. Це блукаюча зоря на відстані ста тринадцяти кілопарсеків від центру Галактики. Нахил — мінус сімдесят два з хвостиком градуси, азимут — двісті двадцять шість, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономічних спостережень знайти її неможливо.
— Гм… Якась інформація про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютерові.
— Ми вже зробили й отримали відповідь, що жодних додаткових даних немає. Лише ім’я й координати. Але Валько не повірив, підключився до комп’ютера і знайшов у його пам’яті посилання на файл із назвою „Хейна“. Проте сам файл був видалений, а всі його сліди ретельно витерті. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарі переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в міжгалактичному просторі зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?
— Здається, здогадуюся, — поволі мовила я. — Можливо, там знаходиться їхня база. І… Так! Можливо, вони відправили туди батька з Анн-Марі.
— Цілком можливо.
Я на хвилину задумалася.
— Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважності.
— Валько теж так думає. Я з ним згоден.
— А знаєш, яка ймовірність…
— Знаю. Одна тисячна відсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом років, а до Хейни черга так і не дійшла б. Але вона трапилася нам серед перших півтора мільйона зірок. Дурням, дітям і п’яницям щастить. Ми, певна річ, не п’яниці, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще діти. Нам просто пощастило.
Я знову помовчала, збираючись з думками.
— Найімовірніше, дром-зона Хейни заблокована.
— Можливо, — не став заперечувати Олег.
— А може, й ні. Адже в цієї системи відсутні близькі сусіди, до неї не можна дістатися по каналах першого роду, тож її мешканці мають почуватися безпечно.
— Також правильно.
— Але скоро вони похопляться, — міркувала я. — Рано чи пізно їм спаде на думку, що в пам’яті захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тоді вони точно закупорять усі канали, і до них уже ніяк не доберешся. Згоден?
— Так, — кивнув Олег.
— Ми долетимо до Гамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такій потужності генератора — години чотири, не більше. Потім п’ять або шість стрибків до однієї з сусідніх з Дельтою зірок. Там завжди є наші патрулі. Вони доправлять нас у локальний простір Терри-Галлії. Ми зустрінемося з Дюбарі й усе йому розповімо. Він збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливість питання, можливо, знадобляться консультації з керівниками урядів. Врешті-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навіть цілий експедиційний корпус. Але буде вже пізно.
— Думаєш, нам слід було летіти просто туди?
— Мабуть. Не знаю. Але мені здається, що ми мали більше шансів бодай про щось довідатися. А там, чого доброго, завдяки раптовій появі нам вдалося б звільнити батька з Анн-Марі. У гіршому ж випадку нас просто зрикошетило б від закритого каналу. Ми втратили б… Скільки часу зайняв би політ до Хейни, ти не рахував?
— Приблизно вісімнадцять з половиною годин на максимальній потужності.
— Ну, втратили б півтори доби. Це вже нічого не вирішує.
Примружившись, Олег пильно подивився на мене.
— Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?
Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.
— Ні. Я полетіла б до Терри-Галлії. Мій обов’язок як військового — не кидатися стрімголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням і повідомити про все. Заволодівши такою цінною інформацією, я не маю права ризикувати ні собою, ні вами, ні кораблем.
— Отже, я вчинив правильно, — підсумував Олег.
— Так, — із зітханням погодилася я. — Правильно.
— Правильно, що не розбудив тебе, — уточнив він. — Бо інакше ти заборонила б летіти до Хейни.
Від несподіванки я мало не підскочила в кріслі й здивовано втупилася в нього.
— Що?!
— Ото! — незворушно відповів Олег. — Протри свої заспані очі, мій любий командире, й подивися на наш курс.
Нарешті я звернула увагу на тактичний дисплей.
— Отуди к бісу! Та це ж злісне порушення… — Я осіклася.
— Ну? — запитав він мене. — Порушення чого? На відміну від тебе й Валька, я не військовослужбовець. І взагалі неповнолітній. Що з мене взяти?
— Це точно… А Валько знав про твій задум?
— Я запропонував йому свій план, але він сказав, щоб я навіть не думав про це. Потім перевірив стан ходової частини й пішов спати.
— Просто пішов?
— Так.
— Після того, як ти запропонував летіти до Хейни?
— Так.
Я уявила собі цю сцену. „Навіть не думай про це, — каже Валько. І зразу за цим: — Так-с, що там у нас з двигунами і генератором?… Схоже, повний порядок. Тоді гаразд, я пішов спати…“
— Ну, хлопці, ви даєте! — скрушно мовила я. — Один нахабно узурпує командування кораблем, а інший відверто закриває на це очі… І що накажеш з тобою робити, Олеже? Навіть не знаю — чи то відлупцювати тебе, чи то розцілувати.
У відповідь він блиснув усмішкою.
— Можна і те й інше, кохана. Тільки по черзі — спершу побої, а вже потім поцілунки.
Махнувши рукою на всі чортові правила, я зіскочила з капітанського крісла й усілася на коліна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з біса приємно.
Ніжно поцілувавши його в губи, я сказала:
— З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо іншого… Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самі підемо до мене. Серед Аниних ганчірок я знайшла кльову нічну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсім-зовсім прозору. Думаю, вона тобі сподобається.
Олег міцно стиснув мене у своїх обіймах.
— А я думаю, мені більше сподобається те, що буде видно крізь цю сорочку.
СТЕФАН: У ПОЛОНІ
31
Нас з Анн-Марі розмістили в комфортабельній каюті, що складалася з двох житлових кімнат — спальні та кабінету. Принаймні ми вважали, що це каюта космічного корабля, бо були наявні всі її характерні ознаки. Хоча, звісно, ми могли перебувати і в якомусь підземному комплексі. Але найвірогіднішим уявлявся саме варіант з кораблем.
Бути в’язнем до дідька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Від моменту нашого
