— Відрахуйте.
Офіціант зняв з моєї кредитки гроші, потім сказав:
— Дякую вам, сер. Нам ні до чого зайві проблеми. — Відтак повернувся до дівчинки: — А ви, міс, зараз же йдіть до камери схову і візьміть свою соцкартку. Завжди тримайте її при собі. Зрозуміло?
Вона лише мовчки кивнула, ледь переводячи подих від хвилювання. З усього було видно, що цей прикрий інцидент змусив її добряче понервувати.
Офіціант пішов обслуговувати інших клієнтів, а я підбадьорливо усміхнувся своїй юній сусідці і повернувся до перерваного обіду.
За хвилину вона підвелася й несміливо підійшла до мене.
— Дуже вам дякую. Ви мене здорово виручили.
— Пусте, — відповів я. — Наступного разу будь уважніша, не залишай свою картку в баґажі.
— Авжеж… Я буду уважною… — Дівчинка зам’ялася. — Я… я так розумію, що мені не можна відшкодувати ваші витрати?
— Правильно розумієш. Та не переймайся: через ті вісімдесят п’ять рупій я не збанкрутую. Якщо ж совість не дозволить тобі жити в боргу переді мною, то попросиш батьків перерахувати цю суму до фонду профспілки льотчиків — і ми будемо квити.
Вона нарешті усміхнулася. Від її усмішки навколо стало світліше, ніби сонечко зійшло. Я мимоволі подумав, що з такою чарівною, з такою променистою усмішкою вона вже за кілька років почне розбивати чоловічі серця.
— Безумовно, містере… — вона зробила паузу, щоб прочитати напис на іменній планці з правого боку мого кітеля, — …е-е, капітане Матусівікз.
— Матусевич, — поправив я. — Сполучення „c“ і „z“ позначає звук „ч“. А тебе як звати?
— Рашель… тобто Рейчел.
— То Рашель чи Рейчел?
— Рашель. Але пишеться так само, як Рейчел.
Тільки зараз я відчув у її мові певну своєрідність. Мешканці Полуденних розмовляли чистою анґлійською, та це аж ніяк не означало, що вимова на всіх островах була однаковою. У Рашелі акцент вчувався сильніше, ніж звичайно, і я ніяк не міг прив’язати його до ґеоґрафії архіпелаґу. Слова її лилися м’яко та мелодійно.
— До речі, ти звідки?
У великих сірих очах Рашелі промайнула розгубленість. Здавалося, вона не відразу зрозуміла моє запитання, а потім, коли нарешті збагнула, про що йдеться, ще кілька секунд барилася з відповіддю.
— Спрінґфілд, острів Джерсі.
— Гм, ніколи там не був. Однак чув, що у вас чудовий курортний комплекс.
— Ага, — підтвердила Рашель.
На цьому наша розмова згасла. Рашель ще трохи постояла біля мого столика, переминаючись з ноги на ногу, тоді якось непевно мовила:
— Ну, я пішла…
— Щасливо, — відповів я. — Не забудь про картку.
— Не забуду. Ще раз дякую.
Подарувавши мені на прощання свою осяйну усмішку, Рашель попрямувала до виходу. Я провів дівчинку довгим поглядом і з заздрістю подумав, що її батькові неабияк поталанило. Чоловік, у якого є така донька, має відчувати себе надзвичайно щасливою людиною…
3
Коли через півгодини я вийшов з ресторану, то чомусь зовсім не здивувався, побачивши, що в тунелі мене чекає Рашель. Не можна сказати, що я розраховував її знову побачити, але що хотів — так.
— Уже взяла картку? — запитав я.
— Ні.
— Чому?
— Бо залишила її вдома.
Подумки я обізвав себе бовдуром. Слід було відразу здогадатися, що Рашель збрехала офіціантові. Вона не могла забути свою соцкартку в баґажі, адже тоді не мала б чим заплатити за користування камерою схову. Отже, баґажу в неї зовсім не було, вона прилетіла лише з тим, у що була вдягнена.
— Неприємна історія, — сказав я. — Чим можу допомогти? Узяти зворотний квиток?
Рашель явно не розраховувала на таку щедрість з мого боку і на секунду навіть завмерла від здивування.
— Ох, дякую, не варто. Я приїхала в гості до дядька, він про мене подбає. От тільки… — вона збентежилася, — проблема в тому, як до нього дістатися. Мій джерсійський проїзний на метро тут не діє.
— Зрозуміло. Ну що ж, пішли я куплю тобі жетони.
Ми попрямували в інший кінець тунелю, де був вхід на станцію підземки.
— А дядько хоч знає про твій приїзд? — поцікавився я.
— Звичайно.
— То чому не зустрів тебе?
— У нього лекції в університеті. Ми домовилися, що я доберуся сама. Зрештою, я вже не маленька.
Я скептично усміхнувся, однак не став заперечувати.
— Твій дядько викладач?
— Ага. Професор фізики.
Ми ввійшли у вестибюль метро, я вставив свою кредитку в найближчий автомат і одержав п’ять жетонів.
— Вистачить?
— Власне, мені досить одного, — відповіла Рашель, проте взяла в мене всі жетони, чотири з них сунула в бічну кишеню штанів, а останній стиснула в руці. Скоромовкою промимривши слова подяки, вона вже зробила була крок до ескалатора, аж раптом завмерла і рвучко повернулася до мене. Обличчя її стало блідим, а в очах застиг жах.
— Що з тобою? — стурбовано запитав я. — Тобі погано?
— Тихше! — напружено прошепотіла Рашель. — Нічого не кажіть… Не повертайтеся.
Повз нас пройшов високий чорношкірий чоловік у строкатому вбранні і зупинився біля сусіднього автомата. Рашель старанно намагалася не дивитися на нього, але мимохіть скоса стежила за ним.
Чоловік, не звертаючи на нас уваги, купив жетони й попрямував до турнікетів. Рашель нарешті оговталася, міцно схопила мене за руку і потягла до виходу з метро.
— Хутчіш. Ходімо!
Зовсім спантеличений, я без заперечень пішов за нею.
Вийшовши назовні, Рашель відпустила мою руку й безсило притулилася до скляної стіни. Вона вся тремтіла, на її чолі виступили краплини поту. Вона не просто злякалася — вона була нажахана.
— Ти поясниш мені, що сталося? — суворо запитав я. — Ти знаєш того чоловіка?
— Це… — Їй забракло повітря. — Це п’ятдесятник.
Мені знадобилося не менше десяти секунд, аби второпати, про що йдеться. Як і всі жителі Магаварші, я підсвідомо уникав будь-яких думок про Чужих, тому спершу подумав, що Рашель має на увазі древню реліґійну секту, про яку я читав в одній історичній книжці. І лише згодом до мене дійшло, що вона каже про розумну гуманоїдну расу, чиї представники славилися своїми метаморфними здібностями. Ні, звичайно, перевтілюватися на коней чи кроликів вони не могли, проте скопіювати людську зовнішність їм було до снаги. Особливо неґроїдну — оскільки природний колір їхньої шкіри варіювався від вугільно-чорного до ясно-коричневого.
