їй. В усьому іншому вона брехала досить правдоподібно, а тут узяла й бовкнула таку дурницю.
— Може, вона просто розгубилася? Побачила знайомого, злякалася, що він може зіпсувати її вигадану історію, і в паніці вхопилася за перше, що спало їй на думку.
— За п’ятдесятника? — Аґатіяр скептично усміхнувся. — Навряд чи це перше, що могло спасти на думку дванадцятирічній дівчинці. Та й її пояснення не можна назвати сміховинними, тут вона нічого не вигадувала. Нереїв-п’ятдесятників справді можна впізнати по ході — якщо, звичайно, придивитися. Людську зовнішність вони копіюють бездоганно, міміку та мову теж, а от з рухами в них проблеми, обумовлені деякою специфікою будови суглобів. При швидкій, енерґійній ході їхні ноги погано згинаються в колінах. Запримітити це важко, але в принципі можливо. Вся справа лише в практиці. Якщо через якусь невідому нам причину Рашель часто дивилася стару хроніку, де фіґурували Чужі, і уважно спостерігала за поводженням п’ятдесятників, то немає нічого дивного, що вона впізнала одного з них. Інша річ — чому вона так злякалася. Судячи з вашої розповіді, це не було схоже ні на абстрактний страх за всіх людей загалом, ні на інстинктивну ксенофобійну реакцію; вона боялася чогось конкретного, спрямованого особисто проти неї.
Я пильно поглянув на Аґатіяра:
— Ви серйозно вважаєте, що ми зустріли п’ятдесятника?
— Цілком можливо.
— Але ж… це проти правил! Чужі зобов’язалися не втручатися в наші справи і не ступати на Магаваршу, поки ми дотримуємося умов мирної угоди.
Вираз Аґатіярового обличчя враз змінився.
— Ви справді в це вірите, містере Матусевич? Невже ви такий наївний? А втім, ні. Просто ви, як і переважна більшість наших співвітчизників, тішите себе ілюзіями, не хочете дивитися правді у вічі. Неухильне виконання домовленостей — обов’язок переможеної сторони; переможці ж роблять те, що вважають за потрібне. За моїми приблизними підрахунками нині на планеті перебуває кілька тисяч п’ятдесятників, замаскованих під людей. Їхнє завдання якраз і полягає в тому, щоб контролювати дотримання нами всіх умов мирної угоди… чи, якщо називати речі своїми іменами, умов капітуляції.
— А як же наш уряд? Він про них знає?
— І всіляко сприяє їм. У нього немає вибору. Ми не в тому становищі, щоб диктувати свої правила.
Я лише понуро похитав головою. Як і всі розсудливі люди, у глибині душі я розумів, що чужинці не могли просто полишити нас самих на себе, обмежившись орбітальною блокадою та контролем дром-зони. Це було б нерозумно й необачно з їхнього боку, а в бракові розуму й обачності їх не можна звинуватити, інакше б їм не вдалося перемогти людство, яке ще півтора сторіччя тому вважалося наймогутнішою расою в Ґалактиці. Однак для власного ж спокою я переконував себе в тому, що Магаварша цілком і повністю належить людям і ніхто сторонній не сміє втручатися в наші внутрішні справи…
З кімнати для гостей вийшла Ріта. У руках вона тримала сорочку та штани Рашелі, а також шкарпетки і спідню білизну.
— Поки мала спить, віддам її одяг почистити.
— Кишені перевірила? — запитав її батько.
— Звичайно. Поклала все на тумбочку біля ліжка.
— Що в неї було?
— Жетони на метро, паперові гроші, лазерний міні-диск і дистанційний пульт. Ніяких документів чи картки соцзабезпечення я не знайшла.
— А грошей багато?
— Забагато для дванадцятирічної дівчинки, але не дуже. Трохи більше шести тисяч. Принести?
— Будь ласка, доню. І решту речей теж.
Ріта кинула на диван одяг і знову зникла за дверима гостьової кімнати. Незабаром вона повернулася й виклала на журнальний столик тоненький стосик грошових купюр, п’ять жетонів, мініатюрний лазерний диск у прозорому футлярі без будь-якого маркування і дистанційний пульт керування — найпевніше, від якоїсь іграшки.
Спершу Аґатіяр перерахував гроші.
— Навряд чи вона пограбувала банк, замалий улов… Так, цікаво. Із сотнями та двадцятками все нормально, але тисячні… — Він віддав мені всі п’ять купюр. — Подивіться на рік.
— Вони випущені сто тридцять п’ять років тому, — здивовано промовив я, розглядаючи банкноти. — А зовні не відрізниш від сучасних.
— Дизайн паперових грошей не мінявся вже понад два сторіччя, — пояснив Аґатіяр. — Теоретично вони ще в обігу, але практично давно вилучені. Тим дивніше бачити п’ять таких банкнот вкупі. До речі, завважте: всі вони з однієї серії.
— Атож. Чудасія! І що це означає?
— Варіантів багато. Наприклад, дівчинка знайшла чиюсь покинуту схованку. — Він задумався. — А знаєте, шлях цих банкнот у принципі можна простежити. До війни рупія коштувала майже в сто разів дорожче, і такі великі купюри використовували переважно для міжбанківських розрахунків. При будь-яких операціях їхні номери фіксували. Спробую перевірити.
Аґатіяр забрав у мене гроші, поклав їх у нагрудну кишеню своєї сорочки, потім узяв зі столу футляр з диском. Оглянув його, відтак, завагавшись, сказав:
— Все-таки варто подивитись його вміст. Це, звісно, не дуже тактовно, адже там може бути щось особисте, але… Зрештою, Рашель сама напросилась. Я ж не змушував її називатися моєю племінницею. — Він підвівся. — Вибачте, я ненадовго залишу вас. Мені зручніше користуватися професійним терміналом у кабінеті, а не цим побутовим брухтом. — Аґатіяр кивнув убік великого стереоекрана в протилежній стіні вітальні. — Зараз має прийти Ріта, вона вас розважить.
Якийсь час я сидів, міркуючи над тим, що сталося. Мені на думку спало дурнувате припущення, що Рашель утратила всіх рідних у якійсь страшній катастрофі й тепер самотужки шукає собі опікунів, не покладаючись на турботу держави. Чому б у такому разі мені не взяти участь у цьому конкурсі? Я підхожу на роль її батька і за віком, і за соціальним станом, до того ж я родом з Полуденних. Щоправда, я розлучений — але й Аґатіяр теж, отже, він не має ніяких переваг. Зате я набагато молодший і зможу приділяти більше часу її вихованню…
Врешті я відігнав геть ці безглузді, хоч і спокусливі, думки і взяв з журнального столика дистанційний пульт. Його лицьова панель складалася з двадцяти чотирьох мініатюрних кнопок, десять з яких були позначені цифрами, а решта — незрозумілими значками або абревіатурами. Над кнопками знаходився невеликий дисплей, а ще вище виднівся ряд крихітних отворів — очевидно, там був умонтований мікрофон для прийому голосових команд.
Повертівши пульт у руках, я навмання натиснув кілька кнопок, але нічого не сталося. Нарешті я добрався до розташованої в правому верхньому кутку панелі кнопки з написом „APL“. Дисплей відразу ожив, і на ньому з’явилося повідомлення: „Connexion. Attendez…“ Секунд за п’ять його змінило інше: „Erreur! Le systeme de controle ne repond pas“. А відтак дисплей погас.
Здивований, я знову натиснув ту ж кнопку. Результат аналоґічний. Загалом зміст обох повідомлень був зрозумілий: у першому йшлося про встановлення контакту, у другому говорилося, що сталася помилка, відповідь не отримана. Але як безбожно були перекручені всі слова!
До вітальні повернулася Ріта з уже вичищеним одягом Рашелі. Роззирнувшись довкола, вона запитала:
— А де батько?
— У своєму кабінеті. Обіцяв незабаром повернутися.
Ріта підійшла й сіла в сусідній фотель.
— Ну, що там? — поцікавилася вона. — Щось з’ясували?
— Поки тільки те, що тисячні банкноти дуже старі. Зараз ваш батько перевіряє їхні номери і заодно переглядає вміст диска. А я вивчаю пульт… гм, якщо це можна назвати вивченням. По-моєму, він несправний: видає якісь перекручені повідомлення. — І я продемонстрував, як він працює.
Рітині очі зблиснули.
— Але ж це… Дайте-но мені. — Вона вихопила в мене з рук пульт і сама натиснула кнопку „APL“. — Так і є! Це французькою. „Встановлення зв’язку. Чекайте…“, а потім: „Помилка! Система керування не
