відповідає“. Що ж до скорочення „apl“, то воно, найпевніше, означає „appel“, що перекладається як „виклик“. Ніколи не думала, що десь на Магаварші користуються цією мовою!
— Ви її знаєте?
— Трохи. Свого часу вчила.
— Ви філолоґ?
— Ні, лікар, проходжу інтернатуру. А інші мови — моє хобі. — Рита натискала по черзі всі кнопки на пульті. На жодну з них, крім „APL“, дисплей не реаґував. Нарешті вона підсумувала: — Очевидно, пристрій, яким керує цей пульт, знаходиться занадто далеко.
— Але навіщо Рашелі знадобився пульт із французьким інтерфейсом?
Ріта знизала плечима:
— Може, це її рідна мова. У деяких віддалених районах материка люди все ще розмовляють хінді, бенґальською або тамільською. Можливо, десь проживає й невелика громада франкофонів. Адже під час війни Магаварша дала прихисток декільком мільйонам біженців з інших планет. Більшість з них оселились на островах Полуденного архіпелаґу.
— Проте нащадки переселенців асимілювали вже в наступному поколінні, — зауважив я. — Ніколи не чув, щоб у нас на островах існували якісь окремі національні ґрупи.
— Я теж не чула. Але так чи інакше, а пульт існує. І крім того: ім’я Рашель — це французька вимова звичного нам імені Рейчел.
На сходах почулися кроки, і до нас спустився професор Аґатіяр. Він намагався триматися спокійно й невимушено, однак його очі виказували надзвичайне хвилювання.
Ріта відразу підхопилася.
— Тату, ми знайшли дещо цікаве. Цей пульт послуговується французькою мовою.
— Атож. На острові Джерсі проживає нечисленна франкомовна громада. А Рашель — онука одного мого друга молодості, ми з ним разом навчалися в університеті. На тому диску — її сімейний альбом. Я ще не знаю, що привело її до мене, але… Втім, поговоримо про це згодом. — Рішучим жестом він дав зрозуміти дочці, що не відповідатиме на її подальші запитання, і повернувся до мене: — Тепер усе з’ясувалося, містере Матусевич. Дякую, що подбали про Рашель. До речі, скільки вона вам винна? Я компенсую ваші витрати.
Я, звісно, став відмовлятися, для мене сплачені в ресторані гроші були дріб’язком, але професор усе- таки наполіг на своєму і буквально силоміць вирвав у мене кредитку, щоб перерахувати вісімдесят п’ять рупій. Поки він вовтузився з моєю карткою біля терміналу, я трохи зібрався з думками і дійшов висновку, що його історія про друга молодості — вигадка, причому придумана наспіх. По-перше, якби Рашель справді була внучкою його університетського товариша, Аґатіяр був би здивований і заінтриґований, та аж ніяк не стурбований. По-друге, він насамперед спробував би зв’язатися з її родичами і з’ясувати, що сталося, — але натомість відразу кинувся до вітальні з цілком певним наміром якнайшвидше позбутись мене. І по-третє, я не розумів, навіщо Рашель вигадала казку про свою покійну тітоньку, а не сказала прямо: я їду в гості до старого друга мого діда…
Все це здавалося мені підозрілим, проте я був сторонньою людиною. Рашель хотіла зустрітися з професором Аґатіяром, і я це влаштував. А як бути далі, нехай вирішують самі.
Аж тут у нашу розмову втрутилася Ріта. Схоже, вона не вловила всіх прихованих нюансів ситуації і всупереч батьковим планам почала просити мене залишитися на вечерю. Зусиллям волі професор приховав роздратування, що було промайнуло на його обличчі, і змушений був приєднатися до доччиної пропозиції, сподіваючись, що я все-таки відмовлюся.
Я й справді хотів відмовитися, тим більше що зовсім недавно обідав, але цікавість узяла гору над почуттям такту, і я прийняв запрошення. Аґатіяр, з усього було видно, розсердився, зате Ріта, навпаки, зраділа.
Зазирнувши до гостьової кімнати й переконавшись, що Рашель міцно спить, вона подалася на кухню. Коли двері за нею зачинилися, професор вимушено всміхнувся і промовив:
— А ви явно сподобалися Ріті. Зазвичай вона не така запопадлива з молодими людьми, що заходять до мене в гості. Втім, здебільшого це мої співробітники або аспіранти — представники нудної, на її думку, професії. Ви ж льотчик, людина дії… Ви одружені?
— Розлучений, — сказав я. — Дітей немає.
— У вас незвичне прізвище, — зауважив професор. — Навіть для остров’янина.
— Мій предок по чоловічій лінії був депортований, — пояснив я. — З Вілії.
— Гм. Не чув про таку. Серед планет, мешканців яких Чужі переселили на Магаваршу, її точно немає.
Я ствердно кивнув:
— Це так. Після захоплення Вілії чужинці відправили всіх уцілілих мешканців планети в концентраційні табори на Калхалі, а там якось так вийшло, що мій предок, прадід мого прадіда, відбився від своїх співвітчизників і потрапив до ґрупи, яку депортували на Магаваршу. Куди переселили інших вілійців, невідомо. Можливо, їх, зважаючи на той опір, що вони чинили Чужим, розподілили на кілька планет.
Аґатіяр якось винувато глянув на мене, потім швидко відвів очі.
— А от мої предки не спромоглися навіть на символічний опір загарбникам. Ми капітулювали відразу, щойно в наш локальний простір увійшов флот Чужих. Натомість нам залишили планету й дарували таку собі ілюзорну подобу свободи. — Він зробив коротку паузу. — Гадаю, ви, як льотчик, досить гостро відчуваєте цю ілюзорність.
Я спохмурнів.
— Навіть гостріше, ніж ви гадаєте. Я працюю на суборбітальних маршрутах.
Професор подивився на мене з розумінням.
5
Подальша наша розмова проходила досить мляво. Аґатіяр чемно розпитував мене про роботу, я так само ввічливо відповідав йому, проте слухав він мене неуважно. Зараз його займало лише одне: чи довго ще я буду надокучати йому своєю присутністю.
Зрештою я став почуватися так ніяково, що приборкав свою цікавість і вирішив піти, не чекаючи вечері. Я саме збирався згадати про якісь невідкладні справи й розпрощатися з професором, та мене випередив дзвінок у вхідні двері.
Аґатіяр здригнувся, немов його вдарило струмом. Якщо раніше він був просто схвильований, то зараз у його погляді промайнув справжній страх. Рвучко повернувши до терміналу, він наказав:
— Комп’ютере, зовнішній огляд! Покажи парадний вхід.
Цієї ж миті на вбудованому в стіну стереоекрані виникло зображення широкоплечого чоловіка приблизно мого віку. Професор полегшено зітхнув.
— Все гаразд. Це Саїд Магдев, один з моїх асистентів на кафедрі. Він мешкає за кілька будинків від нас і часто заходить у гості без запрошення… Хай йому грець, як недоречно! — спересердя буркнув Аґатіяр і попрямував до вхідних дверей.
Незабаром у передпокої почувся трохи хрипкий голос:
— Доброго вечора, професоре. Перед вашим будинком стоїть чийсь флаєр. Я невчасно?
— Та що ви кажете, Саїде! — пролунала відповідь Аґатіяра, проте в його люб’язному тоні вчувалася нещирість. — У нас ви завжди бажаний гість. Ми якраз збираємося вечеряти. Сподіваюся, ви не відмовитесь?
— Дякую, сер, та я лише на хвилинку. Просто проходив повз ваш будинок.
Вони ввійшли до вітальні, і професор познайомив нас. Тим часом з кухні визирнула Ріта й привітно усміхнулася новому гостю:
— Здрастуйте, Саїде. Батько вже запросив вас на вечерю? Якщо ні, то це роблю я.
— На жаль, у мене термінові справи, — відповів він чемно. — Я хотів лише побачити вас. Востаннє ми зустрічалися днів десять тому, і я подумав, що не завадить нагадати про своє існування.
