— У зорях, що знаходяться на головній послідовності, дуже мало радіоактивних елементів, — сказав я. — Їх одночасний розпад призведе лише до короткочасного і, зрештою, незначного збільшення світності. Зовсім інше, коли зоря старіє, випалює весь свій водень, і в ній починає горіти гелій, а потім і важчі ядра.
— Але світило Джейхани належало до спектрального класу G3, — зазначила Анн-Марі. — Адмірал Морен це особливо підкреслив. Та й узагалі, понад дев’яносто відсотків придатних для життя планет обертаються навколо зірок головної послідовності. Тож глюонні бомби для них не страшні. Хоча… — вона замислилася. — Якщо припустити, що ця зброя не послаблює внутрішньоядерні зв’язки, а навпаки — посилює їх. У сто, тисячу, навіть у мільйон разів.
— Ну, тоді цілком можливо, — погодився я. — Багатократне прискорення термоядерного синтезу, зоря не витримує внутрішнього тиску і вибухає.
Ми замовкли, оскільки корабель наблизився до ділянки входу-виходу потрібного нам каналу, і я приступив до підготовки чергового стрибка.
Неповні дві хвилини гіперпереходу першого роду, повернення у звичайний простір, орієнтація в дром-зоні, курс до наступного каналу.
— Судячи з реакції адмірала Брісо і доктора Карно, — знову заговорив я, коли з маневрами було закінчено, — їм відома ця зброя.
— І не просто відома. Даю руку на відсіч, що ми її маємо. От тільки чому жодного разу не застосували?
— Може, через її руйнівну силу? Підривати цілі зорі — це вже занадто.
— Зате ефектно. Дуже ефектно. Ви ж самі бачили, капітане, як це подіяло на габбарів. Вони озвіріли й кинулись у бій, незважаючи на те, що за першим таким ударом можуть бути й інші… — Анн-Марі раптом замовкла. — А це ідея!
— Про що ви?
— Зрада, про яку казав адмірал Брісо. Точніше, провокація. Хтось із наших підсунув цю пекельну машину альвам, щоб вони застосували її проти габбарів. Це, без сумніву, ще більше загострить протистояння між чужинцями й прискорить їхнє взаємне винищення.
Я ненадовго замислився.
— Ні, виключено. Лише божевільний міг піти на таку авантюру — і то навряд. Дати до рук альвів такий сильний козир… Адже цю зброю залюбки можна повернути і проти нас. Захистити від неї нездатні й заблоковані нами дром-зони. Кілька років польоту в звичайному просторі від однієї з найближчих зірок, атака на Сонце — і все, немає ні Землі, ні Сонячної системи. Причому корабель необов’язково має бути з екіпажем, вистачить і автоматичного, зі спеціальною програмою.
— А можна зовсім не давати альвам цю зброю, — наполягала на своїй версії Анн-Марі. — Тобто не ділитися з ними технологією. Припустімо, під прикриттям альвійського вторгнення до системи Джейхани увійшов наш корабель і скинув на зорю цю супербомбу. Або інший варіант: альвам запропонували вже готовий до використання пристрій, але попередили, що при спробі розібрати його він вибухне. І природно, запрограмували на самоліквідацію — скажімо, по завершенні доби.
— Гм-м… Цікава гіпотеза. А якщо все-таки альви винайшли цю зброю самі?
Анн-Марі спохмурніла.
— Тоді волохатики дадуть прикурити решті рас. Включно з нами…
Нарешті крейсер увійшов у затяжний стрибок по каналу другого роду. До прибуття в локальний простір Терри-Галлії залишалося трохи менше шести годин об’єктивного галактичного часу — резонансний генератор працював майже на повну потужність, надаючи „Зорі Свободи“ максимальну швидкість в семивимірному гіперпросторі. Проте на тривалості польоту за власним бортовим часом це ніяк не позначалося — попереду на нас чекало півтори доби бездіяльності.
Переконавшись, що всі системи корабля функціонують нормально, я розбудив Лайфа Сігурдсона, передав йому керування, а сам, відчайдушно позіхаючи, спустився на третій ярус, де разом із житловими приміщеннями для пасажирів були також камбуз із їдальнею. Разом зі мною пішла й Анн-Марі, яка на час затяжного стрибка залишилася зовсім без роботи — зараз не було з ким встановлювати зв’язок і проти кого застосовувати зброю. Навіть коли б у даний момент каналом ішли інші кораблі, ми все одно не змогли б вступити з ними ні в який контакт. Космічні битви в гіперпросторі — це сюжет для дешевих, антинаукових бойовиків.
У їдальні, куди ми зайшли перекусити перед відпочинком, були лише Рашель і Клод Брісо. Вони сиділи за столиком, сервірованим на чотири персони; донька мала трохи заспаний вигляд, очевидно, щойно прокинулась, а її дядько, мій колишній шваґер, був похмурий і втомлений.
Побачивши нас, Рашель махнула рукою.
— Ходіть до нас. Меліса вже приготувала вам обід.
Ми підійшли, привітались і влаштувалися на вільних стільцях.
— А де сама Меліса? — запитала Анн-Марі.
— Понесла сніданок для лейтенанта Сігурдсона. Певно, ви з нею розминулися.
— Так, розминулися, — кивнув я, беручись до їжі. — Ми спустилися по трапу, а вона, мабуть, скористалася ліфтом.
За цей час Клод Брісо не зронив ні слова й лише мляво кивнув у відповідь на наше вітання. Уважніше придивившись до нього, я помітив, що він не лише втомлений, а ще й п’яний. Причому п’яний добряче. А під очима у нього виразно виднілися темні кола.
— Адмірале, — сказав я, — вам треба поспати.
— Я намагався, — відповів він понуро. — Не вийшло.
— То випили б снодійне.
— Пив. Не допомогло.
— А потім налигався, — докірливо озвалася Рашель. — Коли я зайшла до нього в каюту, він сидів на ліжку й дудлив просто з пляшки. Досі я ніколи не бачила його таким п’яним.
— Досі ніколи… — Брісо похлинувся й закашлявся. — Ніколи не траплялося такого… такої катастрофи. Ви навіть не уявляєте, що сталося.
— Не уявляємо, — погодилася Анн-Марі. — І думаю, нам не належить цього знати.
Він недбало відмахнувся.
— Належить, не належить… Пізно замикати ангар, коли кораблі вже вкрадені. Альви заволоділи цим… джином у пляшці. І випустили його на волю… Дурні волохаті! Вони, мабуть, самі не розуміють, з чим зв’язалися, якими силами грають.
Адмірал замовк і тьмяним поглядом утупився в апетитний бекон на своїй тарілці, котрого він навіть не торкнувся.
— Дядько мені сказав, що ця зброя називається странглет, — кинула Рашель.
— Не зброя, а феномен, — поправив її Клод Брісо. — Кваркова матерія. Речовина, що складається з кварків.
— Будь-яка речовина складається з кварків, — зауважив я. — Вони утворюють протони та нейтрони.
— У странглеті немає ні протонів, ні нейтронів, він напряму складається з кварків. Це якісно інший фазовий стан матерії, набагато щільніший за ядерну речовину.
— Як же так? — здивувалася Рашель. — У школі ж нам казали, що кварки не можуть стабільно існувати у вільному, незв’язаному вигляді.
— Та мало про що вам казали в школі, — знизав плечима Брісо. Попри сильне сп’яніння, говорив він виразно, не плутав слова і язик його не заплітався. — А втім, так воно і є. У странглеті кварки теж зв’язані, але якимось особливим, дивним чином. Саме дивним, бо провідну роль в утворенні й існуванні цієї форми матерії відіграють так звані дивні кварки. Хоча вони майже відсутні в звичайній матерії, фізикам відомі дуже давно, їх відкрили, здається, ще в двадцятому сторіччі…
— Ага, знаю, — вставила слівце Рашель. — Існують кварки дивні, зачаровані, істинні, красиві…
— От-от, правильно. Схоже, тоді була мода на романтичну термінологію. Саме через ці дивні кварки, англійською strange, і виникла назва „странглет“. Найголовнішою й найнебезпечнішою його властивістю є те,
