— Тоді глухий номер, — резюмував Валько. — У Верхньому Новгороді мешкає близько двадцяти мільйонів людей, і серед них багацько Олен Русланівних. Надто розповсюджені імена. — Він відійшов від терміналу. — Я так розумію, що в Естер мають бути резервні канали зв’язку з нашою розвідкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але мені потрібен професійний комп’ютер.
— Нагорі, в моїй кімнаті, — сказала я. — Ходімо.
— Ні, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.
— Так, маєш рацію. Тоді піднімайся сходами, другі двері ліворуч. Тільки не здумай порпатися в моїй білизні.
Уже біля дверей Валько посміхнувся
— До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.
Він був відсутній не більше п’яти хвилин. За цей час ні Олег, ні я не зронили ні слова й уникали зустрічатися поглядами. Ми обидва почувалися ніяково — мені було соромно, що я цілий місяць водила його за носа, хоча й не з власної волі, а він, схоже, тепер побоювався мене.
Нарешті з передпокою долинув швидкий тупіт ніг, і до вітальні увірвався Валько — блідий, як небіжчик, а його очі гарячково виблискували.
— У чому річ? — наполохалася я. — Що сталося? Ти зв’язався з Естер?
— Ні. Зараз це… небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке…
— Ну, що ж?
— Я підключився через твій термінал до комп’ютера твого батька і подивився, чим він займався перед тим, як піти. Тепер я все зрозумів.
Від нетерпіння я схопила його за комір і добряче струсонула.
— То що ти зрозумів?!
— Ці товариші, — Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, — ніякі не доморощені підпільники. Твій батько проаналізував досьє усіх п’яти — Корейко, Кисельова, Іванова, Компактова та Ворушинського — і виявив у їхніх біографіях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнішні агенти й прибули на Новоросію десь три роки тому.
Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Від цієї новини ситуація не поліпшилася, але в усякому разі прояснилася.
— Вони не п’ятдесятники, — сказала я.
— Певна річ, ні. Вони люди. Інше питання — звідки, кого представляють і що мають на меті.
— Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.
Я вибігла з кімнати, швидко піднялася на другий поверх, увійшла до батьківської спальні, а звідти — до ванної. Попорпавшись в аптечці, знайшла упаковку ін’єкційних ампул з написом: „Диметилатропіну гідрохлорид“. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волі й здатності чинити опір. Я не помилилася в Анн-Марі — вона виявилась досить передбачливою і про всяк випадок припасла засіб для „розв’язування язика“. Ще я прихопила з аптечки синергін і повернулася до вітальні.
Там Валько з Олеговою допомогою діловито обшукував наших полонених. На журнальному столику біля дивана вже лежали сережки й каблучка Ані, двійко наручних годинників — витончені жіночі й масивні чоловічі, телефони, медальйон із золотим ланцюжком і кілька пластикових карток.
— Якщо вони агенти, — пояснив мені Валько, не припиняючи обшуку, — то можуть мати штучки на кшталт наших аварійних передавачів… Ага! Оце вже цікаво.
Він видобув із задньої кишені Аниних штанів якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихітним дисплеєм, на якому висвічувало: „Активно: П Л Т“. Тими ж літерами — П, Л і Т, — були марковані й кнопки.
— Так-так, — задумливо мовив Валько. — Що б це означало?
— Що б не означало, краще не чіпай, — порадила я.
— Загалом ти маєш рацію. Проте пристрій активний, і це мені не подобається. Дуже не подобається.
— Мені також, але…
— Послухайте! — несміливо втрутився Олег. — А П і Л не може означати „паралізатори“ і „лазерна зброя“.
Я запитливо глянула на нього.
— У якому сенсі?
Він зніяковів.
— Ну… У Вейдера є своя секретна віртуальність. Навіть кілька віртуальностей. В одній із них гравці мають захопити військову базу чужинців. І в кожного є генератор спеціального захисного поля — в радіусі тридцяти метрів навколо нього ворожі паралізатори і променевики не діють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.
Валько пирхнув.
— Ха! Можна не сумніватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує ігор, де хороші хлопці володіють всілякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинців штабелями. Такі ігри шкідливі, вони розслабляють людину, на підсвідомому рівні вселяють їй помилкове відчуття невразливості. Тому всім нашим військовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на дві голови вищі за всі Чужі раси. Проте старі добрі паралізатори й усілякі променевики як у нас, так і у чужинців абсолютно однакові, в їхній конструкції ніщо принципово не мінялося вже років п’ятсот, вони надійні й безвідмовні.
На підтвердження своїх слів він дістав з кишені паралізатор, замаскований під звичайний ліхтарик, спрямував його в стіну й натиснув на спуск.
Нічого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.
Тим часом Олег узяв пістолет Сашка Кисельова й вистрілив у стіну. Пролунав характерний тріск розряду, блиснув синьо-білий спалах.
— Ось бачиш, працює.
Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змінився: „Активно: Л Т“. Після цього випробував свій паралізатор — він працював справно.
— Отакої!…
Знову активувавши П, він переконався, що його зброя знову заклинила.
— Круто! Нічого сказати… А Л, означає, „лазерна зброя“? Тоді й справді можна мочити чужинців, як мух. Треба лише уникати пострілів здалеку… — Він повернувся до Олега. — А що таке Т?
Той знизав плечима:
— Не знаю. У тій грі ми мали захист лише проти паралізаторів і променевиків.
Валько задумливо почухав ніс.
— Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?… Ні, безглуздо.
— Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.
— Припини! Зараз не час для жартів.
— Саме так, — втрутилася я. — Не час. Ні для жартів, ні для експериментів. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком і Анн-Марі.
— Так, справді, — погодився Валько. Він по черзі натиснув усі три кнопки — П, Л і Т. Дисплей висвітив: „Неактивно“. — От так краще. Ну, і кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?
— Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за рангом. До того ж Сашко мені більше подобається.
— Гаразд, — кивнула я і вказала на конфісковані у полонених дрібнички. — Але спершу треба прибрати їх подалі… Ні, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути і в одязі.
— Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.
— Так, повністю. І не червоній, як невинна панночка. Можна подумати, ти ніколи не бачив голих дівчат… Ну, гаразд. Збігай до моєї кімнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливістю.
Поки Олег повернувся, я зняла з Ані весь одяг, включно з білизною. Прикривши наготу дівчини коротким халатиком, попросила винести всі речі в передпокій, а після деяких роздумів звеліла хлопцям відтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, сховані в його одязі жучки спрацюють і від Аниного голосу.
