Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.
— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.
— Зате я трохи розуміюся, — відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.
Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.
За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.
Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.
— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?
— Так.
— Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.
— Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська губернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…
— Ні! — перервала її. — Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.
— Я… не можу сказати.
— Ти мусиш. Відповідай!
Вона мляво хитнула головою.
— Мені не можна.
— Чому?
— Заборонено.
— Ким?
— Мною.
— Я знімаю заборону, — сказала я. — Дозволяю відповідати.
— Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.
— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбі?
— Ти психокодована? — запитала я.
— Так, — була коротка відповідь.
Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…
— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?
— Ні.
— Чому?
— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.
— А саме?
— Не можу сказати.
Валько впівголоса прокоментував:
— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.
— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.
Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:
— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?
— Не можу сказати.
— Проте ти знаєш, що з ними сталося?
— Так.
— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?
— Так.
— Вони захоплені в полон?
— Не можу сказати.
— Їх полонили твої товариші?
— Не можу сказати.
— Їхньому життю загрожує небезпека?
Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:
— Чи є можливість, що вони загинуть?
— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.
— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?
Категоричне:
— Ні.
— Що ви збираєтеся з ними робити?
Знову мовчання. Я конкретизувала:
— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?
— Так.
— Коли?
— Не можу сказати.
— Їх полон продовжиться довго?
— Залежить від обставин.
— Від яких?
— Не можу сказати.
Тут я не витримала й схопила Аню за горло.
— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?
— Так.
Я міцніше стисла її горлянку.
— Кажи! Наказую тобі!
— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…
Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…
Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.
Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.
Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками
