будівельного металопластику.
Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:
— Припини брикатися!
Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.
Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Гравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах зазвучав тихіше. А Валько вдався до більш дієвого засобу — всунув пальці у вуха й енергійно подлубався в них.
— Хай йому біс! — вигукнув він. — Це ж телепортація!
— Ти так думаєш? — запитала я.
— А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява — і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.
— Я теж не втрачав свідомості, — промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. — Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.
— А весь цей непотріб, — Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, — ми прихопили з собою при телепортації.
Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.
Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.
— Де ми знаходимося?
— Не можу сказати.
— Як ми сюди потрапили?
— Не можу сказати.
Тут Валько зупинив мене:
— Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. — І він звернувся до Ані: — Говорити мені лише правду, ясно?
— Так.
— Нас хтось приніс сюди уві сні?
— Ні.
— Ми приїхали на метро?
— Ні.
— Ми здійснили гіперперехід?
— Ні.
— Ми телепортувалися?
— Не можу сказати.
Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.
Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.
— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?
— Ні.
— А для чого він призначений?
— Не можу сказати.
— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?
— Не можу сказати.
— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.
— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.
— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.
— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.
— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.
— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?
— Ні.
— Блокує роботу лазерної зброї?
— Ні.
— Запобігає можливості телепортації?
— Не можу сказати.
Валько глянув на мене.
— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.
— Але я не маю телепортера.
— А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.
— А ти деактивував його!
— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?
— Не можу сказати.
— Це біологічна властивість твого організму?
— Ні.
— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?
— Не можу сказати.
— Він знаходиться у твоєму мозку?
— Ні.
Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.
Валько резюмував:
— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.
— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?
— Не можу сказати.
— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!
Вона зробила спробу встати й мовила.
— Сезам, відчинися.
Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно- синім килимовим покриттям.
— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!
Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.
— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.
— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!
