голівки ті безглузді забобони, що міцно засіли там завдяки старанням її цнотливих наставниць-кармеліток. Але певний проґрес вже є. Так, скажімо, сьогодні Бланка пояснила мені, чому вона не може бути вагітною від Монтіні, — і жодного разу не почервоніла. Правда, любонько?
Любонька ствердно кивнула і, всупереч Філіповим запевненням, густо зашарілася.
— Це вже непогано, — сказала Марґарита. — А в ліжку спостерігаються якісь зміни? Чи вона й досі…
— Припини, кузино! — різко промовила Бланка; погляд її спохмурнів. — Яка ж ти безсоромна! Тебе не повинно обходити, що ми робимо в ліжку, затям. І вже тим більше ти не повинна питати про це Філіпа, зрозуміло? Тут ні до чого моє нібито святенництво, просто є речі, про які слід мовчати навіть у колі близьких друзів…
— З делікатності, певна річ.
— Так, з делікатності. Не годиться обговорювати на людях те… те найпотаємніше, що є надбанням лише двох людей. Мені завжди здавалося, що ти дуже стурбована
— Я згоден з Бланкою, — підтримав її Філіп. — Як це не сумно, кузино, але в такому разі я також буду змушений піти.
— Ну що ж, — зітхнула Марґарита. — Раз ви не хочете говорити про кохання, поговорімо про смерть.
— Про чию?
— Про смерть французького короля та його старшого сина, про чию ж іще.
Бланка здивовано підвела брови:
— Що ти таке кажеш?!
— А хіба ви нічого не чули?
— Ні, принцесо, анічогісінько, — відповів украй вражений Філіп. — А що сталося? Нещасний випадок?
Марґарита стиха мугикнула:
— Це радше щасливий випадок. Філіп-Авґуст Третій з його авантюрними хрестовими походами був справжнім лихом для Франції — але Філіп де Пуатьє став би її погибеллю. На мою думку, Господь врешті зглянувся на нещасну країну.
— І все ж, що трапилося?
— Подробиць я не знаю. Про них розпитаєте в Тібальда. Вчора до нього прибув спеціальний кур’єр від ґрафа д’Артуа… Ну, ось! — констатувала вона, спрямувавши свій погляд у протилежний кінець кімнати; тон її вмить став неприязним. — Дурня тільки згадай.
Філіп озирнувся й побачив ґрафа Шампанського, який щойно ввійшов до вітальні. Поза будь-яким сумнівом, він розчув останні слова Марґарити.
— Вельми потішений, пані, що ви такої високої думки про мою скромну особу, — незворушно промовив він, підійшовши ближче. Відтак по-дружньому вклонився Філіпові та Бланці: — Вітаю вас, принце, принцесо. Вибачайте, що мої перші слова були звернені не до вас. — Тібальд сів у вільне крісло і знову заговорив: — А ще я радий, що ви не довго залишалися в боргу. — Він демонстративно обмацав свою голову. — Ріжки вже прорізалися. Правда, поки вони ще маленькі, та незабаром та-ак розростуться!… Ви не підкажете, моя люба, в кого з ваших придворних дам найрогатіший чоловік? Я неодмінно битимуся з ним на першому ж турнірі — далебі, це буде схоже на бій оленів-самців у шлюбну пору!
Філіп і Бланка весело пирхнули. А Марґарита всміхнулася:
— Браво, любий муже, бравісімо! Я не сумнівалася, що ви поставитесь до цього філософськи і з властивим вам почуттям гумору. А що до вашого вірогідного супротивника на турнірі, то безперечним лідером по темпу зростання рогів є Ґабріель де Шеверні — якщо, звісно, зраду дружини з жінками можна розцінювати як подружню зраду… — Усмішка сповзла з її лиця, і воно спохмурніло. — Ах, Матільда, Матільда! Маленька, дурненька Матільда!…
— Це твоя провина, Марґарито, — жорстко сказала Бланка. — Цілком твоя. Я попереджала тебе, що ти губиш Матільду, наполягаючи на її шлюбі з паном де Шеверні. Але ти не слухала мене, ще й Етьєна під’юджувала: мовляв, завдяки цьому він підніметься по ієрархічній драбині відразу на кілька ступенів вище, стане родичем ґрафа Капсірського і вже не вважатиметься вискочкою. Радій тепер, ти досягла свого! Можеш додати до своєї колекції ще дві покалічені твоїми стараннями долі.
Марґарита важко зітхнула.
— Не сип мені сіль на рану, Бланко, — з гіркотою промовила вона. — Я сама розумію, що вчинила дурницю. Я проклинаю себе за це. Та хіба ж я могла передбачити…
— Ти мусила це передбачити! Навіть я — а я не так добре, як ти, знаю Матільду, — і то я боялася, що цим все закінчиться.
— Мабуть, тому, — в’їдливо спиталася Марґарита, — що останні кілька ночей перед її весіллям ви з нею провели в одному ліжку?
Філіп і Тібальд хотіли були втрутитися в їхню розмову, щоб уникнути подальших ускладнень, але, поглянувши на Бланку, передумали. Вираз її обличчя був спокійним і навіть лагідним, без найменшої тіні збентеження чи розгубленості.
— Може, й тому, — відповіла вона задумливо. — До твого відома, вже тоді Матільда чіплялася до мене. Тож почалося це ще раніше, в твоєму ліжку. — Бланка рішуче підвелася з крісла. — Перепрошую, доне Тібальде, за цю відверту жіночу розмову у вашій присутності, але її спровокувала не я, а ваша дружина, у якої, як ви, напевно, знаєте, вельми спотворене уявлення про пристойність і майже повністю відсутнє почуття такту. — З цими словами вона взяла Філіп за руку. — Ходімо, Філіпе. Гадаю, в кузини та дона Тібальда є що обговорити віч-на-віч.
— Ні в якому разі! — жваво запротестувати Марґарита і майже силоміць усадовила Бланку назад у крісло. — Не йдіть. Зараз я не схильна з’ясовувати з Тібальдом стосунки. Може, завтра, коли він повернеться від своєї чергової шльондри, у мене й виникне таке бажання, але не сьогодні. Зараз я не хочу псувати собі апетит, бо в мене намічається розкішна вечеря.
— На жаль, мушу вас засмутити, моя кохана дружино, — похитав головою Тібальд. — Чи навпаки, обрадувати. Це вже як подивитися.
— Що ви маєте на увазі?
— Ніякої розмови між нами завтра не відбудеться. На світанку я вирушаю в Париж. Кузен д’Артуа просив мене приїхати якомога швидше. За його словами, справа нагальна.
— Що ж, тим краще, — сказала Марґарита. — До речі, любий муже. Бланку й Філіпа цікавлять обставини смерті короля Франції та його сина. Чи не могли б ви приділити нам кілька хвилин свого дорогоцінного часу, щоб розповісти про цю сумну подію?
— Охоче, — сказав Тібальд, приязно дивлячись на Філіпа. Від природи добросердий і незлопам’ятний, він вже геть забув, що зовсім недавно вони вважалися суперниками. — Власне кажучи, смерть Філіпа- Авґуста Третього мене анітрохи не здивувала. Він так і не оклигав після поранення в Палестині, а звістка про втечу Ізабелли Араґонської з кузеном Еріком остаточно доконала його. Словом, не стерпів гордий володар ганьби свого сина і віддав Богові душу — по дорозі в Париж я викрою час і напишу з цього приводу коротеньку епітафію. Що ж до самого Філіпа де Пуатьє, то той помер з дурного розуму. Він так гірко шкодував, що не порішив дружину раніше, ніж вона встигла втекти від нього, і з таким нетерпінням чекав батькової смерті, аби потім передушити всіх її покоївок та придворних дам, що пиячив без просипу, аж поки не впився до білої гарячки, від якої згорів за лічені години. Дідько забрав його майже в той самий час, коли душа його батька піднеслася на небеса, можливо, трішки пізніше. Отож присутні при смерті короля дворяни, проголошуючи: „Король помер! Хай живе король!“ — були не зовсім упевнені, про якого ж, власне, короля, який „хай живе“, йдеться.
Марґарита й Філіп вибухнули гучним реготом; невдовзі до них приєднався й Тібальд. А Бланка нишком усміхалася. Вона усвідомлювала, що гріх сміятися з чужого горя, однак не могла стримати усмішки. Тібальд розповів цю сумну історію з такою відвертою іронією в голосі, ніби переказував сюжет якоїсь кумедної траґікомедії.
Вволю насміявшись, Марґарита встала з крісла і цмокнула чоловіка в щоку.
— Ти чудо, Тібальде. Не думаю, що якась там фрейліна чи навіть десяток фрейлін стануть на заваді
