— Дурниці! Гонець прибув
Розділ LXIV
Про марність світу цього
Супроводжуваний загоном кастільських королівських ґвардійців, великий оббитий шкірою ридван із запряженими в нього двома парами коней неквапно котився по вибоїстій дорозі, наближаючись до ріки, яку в давнину римські завойовники називали Іберус і яку зараз кастільці звуть Ебро, а ґалли — Іверо. Зо два десятки ґвардійців їхали попереду, по двоє — обабіч ридвана, пильно стежачи за його дверцятами, а решта рухалася позаду. Крім того, ще четверо ґвардійців сиділи всередині, складаючи товариство дону Фернандо де Уельві, меншому братові кастільського короля, задля якого, власне, й була влаштована вся ця помпа.
Процесію замикали Ернан де Шатоф’єр з Ґастоном д’Альбре, а також Етьєн де Монтіні, що понуро плентався кроків за п’ятнадцять позаду них, заглиблений у свої невеселі думи. Його кінь, гарний андалуський жеребець, Бланчин подарунок, живе нагадування про ті незабутні літні дні, коли вони були разом, ніби відчуваючи пригнічений стан свого господаря, теж засумував і не надто поривався вперед, а час від часу взагалі зупинявся пощипати укриту памороззю пожовклу траву на узбіччі. І тільки часті окрики Ернана змушували Монтіні ненадовго повертатися до дійсності, щоб приострожити свого скакуна.
Сонце вже сховалося за обрієм. Вечір стояв холодний, дув пронизливий вітер з гір, і д’Альбре, мерзлякувато щулячись, кутався в свій широкий підбитий хутром плащ.
— І який ґедзь мене вкусив, що я зголосився їхати з тобою? — скаржився він Ернанові. — Сидів би зараз у тій затишній Марґаритиній вітальні, ближче до каміна, грав би з Бланкою та Філіпом у шахи або з Марґаритою та Жоанною в карти і чхав би на цей клятущий вітер.
— А ти підсядь до сеньйора дона Фернандо, — запропонував Шатоф’єр, якому вже осточортіли Ґастонові нарікання. — Перекинешся з ним у карти, якщо, звісно, він побажає. І заодно від вітру сховаєшся.
— Е ні, краще я померзну. Негідний я такої честі — розважати його кастільську високість… У-ух! Щось рано цього року похолодало.
— Листопад як-не-як, — зауважив Ернан. — Примхливий місяць.
— Твоя правда. Понад усе я не люблю листопад та березень. — Ґастон щільніше запахнув плащ і кинув через плече швидкий погляд. — А ось кому начхати на всі примхи Пані Погоди, то це Монтіні. Він саме втілення скорботи. Дуже величне і зворушливе видовище, скажу тобі.
— Авжеж, — погодився Ернан. — Півроку тому, кажуть, з ліжка на ліжко перестрибував, і тепер маєш — закохався до нестями.
— І Філіп утьопався, — докинув д’Альбре. — Як здурів. Бланка справді надзвичайна дівчина. Попервах начебто й не справляє якогось особливого враження, та згодом… Буду відвертий: я цілком поділяю Філіпову думку, що Марґарита не годна і в слід їй ступити. Правда…
— Правда, — з усміхом підхопив Ернан, — ґрафівна Гелена з її посагом вабить тебе більше. І підозрюю, що річ тут не тільки в її посагові. Ти упадав за нею з гідною подиву настирливістю ще за життя її брата. А що ж до твоїх залицянь до Ізабелли Араґонської, то це була лише спроба (і, слід зазначити, не дуже вдала) викликати в Гелени ревнощі і помститися їй за те, що вона — от негідниця! — ну, навідріз відмовлялася лягати з тобою в ліжко.
— Що за дурню’ ти верзеш! — розгублено промовив Ґастон, паленіючи від сорому.
— Істинно, істинно верзу, друже. Ні, справді, це ж треба такому трапитися — в свої тридцять два роки закохався, як хлопчисько. Мушу визнати, що я помилявся, вважаючи, що вже знаю тебе, як облупленого. А останні два дні ти взагалі поводишся вкрай дивно — раз у раз бентежишся, то бліднеш, то шарієшся… От і зараз ти зблід… Втім, годі нам теревені правити. Скоро ми будемо на місці, там ти й побачиш свою Гелену. А мені ще треба поговорити з Монтіні. Учора ввечері я його добряче відлупцював, то, може, сьогодні він буде балакучіший.
З цими словами Ернан притримав коня і зачекав, поки з ним не порівнявся Етьєн.
— Про що замислився, приятелю? — доброзичливо запитав він.
Етьєн підняв на нього свої красиві чорні очі, оповиті туманним серпанком смутку.
— Та пусте, пане ґрафе, ні про що.
— Ні, друзяко, не намагайся обдурити мене. Я бачу тебе наскрізь і можу читати твої думки з такою ж легкістю, як відкриту книгу. Ти думаєш про Бланку, думаєш про те, який ти нещасний, ти жалієш себе.
Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.
— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.
— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.
— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?
— І чому ж?
— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.
— Дурниці! — мляво відмахнувся Етьєн. — Вона зневажає мене. Разом з Коро… Вони удвох з Красунчиком сміються з мене.
Ернан сплюнув:
— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли… — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.
Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.
— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.
Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун…“ Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.
Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:
— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра…
— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.
Ернан важко зітхнув:
— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить… Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.
