Пане де Шатоф’єр, віддайте мені цього виродка! Коли вже мені не судилося розквитатися з ґрафом Біскайським, цим покидьком, то я хоч помщуся іншому негідникові. Ради всього святого, заклинаю вас — віддайте мені принца Фернандо! Я не можу допустити, щоб він покинув ці стіни живим. Це буде наругою над пам’яттю мого сина — хай і не дуже світлою, а проте… Ґрафе, ви не можете, ви не маєте права відмовити мені! Всю відповідальність я беру на себе. Зрештою, ви в моєму замку, воїнів у мене значно більше, ніж у вас, і якщо виникне необхідність, я накажу арештувати всіх кастільських ґвардійців. Якщо ви вважатимете за потрібне, я задля годиться арештую й вас з ґрафом д’Альбре. Вам ніхто не поставить на карб, що ви з власної волі поступилися мені принцом — бо сила на моєму боці. В гіршому разі король Альфонсо звинуватить вас у зайвій довірливості — що ви поклалися на мою гостинність.
Ернан заперечно похитав головою:
— В таких радикальних заходах немає ніякої потреби, доне Клавдію. Кастільський король сповнений рішучості стратити свого брата — але для цього треба роздобути неспростовні докази його провини.
— Але ж вони є. У ґрафівни… цебто у ґрафині Біскайської.
— На жаль, вона знає замало. От якби… — тут Ернан замовк, ніби не наважуючись закінчити свою думку.
— Ну!
— Інша річ, якщо Фернандо де Уельва сам зізнається в своїх злочинних намірах. Якщо примусити його це зробити.
— І яким же чином?
Ернан в деталях виклав свій план дій.
— Гаразд, — кивнув Клавдій Іверо, вислухавши його. — Це мене цілком влаштовує. Я зараз же дам відповідні розпорядження. Ось тільки… А що коли Фернандо нічого не визнає?
— Тоді я скажу донові Альфонсо, що був змушений поступитися вам. Адже сила справді на вашому боці. Сподіваюся, що в такому разі ви підтвердите цей факт у листі до короля.
— Можете не сумніватися, ґрафе. Я ж з самого початку пропонував взяти всю відповідальність на себе… Втім, так чи інакше, злочинець не уникне заслуженої кари. І тоді зостанеться лише ґраф Біскайський… а також Марґарита, — несподівано для Ернана додав Клавдій Іверо, і очі його знову зблиснули. -Насправді це вона згубила Рікарда… Та її нехай покарає Господь.
Після бесіди з ґрафом Іверо Ернан повернувся до своїх покоїв і негайно викликав до себе лейтенанта кастільських ґвардійців. Це був п’ятдесятирічний солдат з пишними, припорошеними сивиною вусами і суворим, непроникливим обличчям вірного служаки, що користувався безмежною довірою як Фернандо IV, так і Альфонсо XIII.
— Пане де Сальседо, — сказав йому Шатоф’єр. — Ви ознайомлені з розпорядженням короля в усьому коритися мені?
— Так, пане. Ваш слуга ще вчора пред’явив мені це розпорядження. Крім того, я отримав від його величності листа, що містить аналоґічні вказівки.
— Це добре, що у вас не виникає жодних сумнівів, оскільки наступне моє розпорядження може стати для вас несподіванкою. Тому дуже важливо, щоб ви цілком довіряли мені.
— Я цілком довіряю вам, пане. У листі його величності було сказано, що ви наділені надзвичайними повноваженнями.
— Тим краще. — Ернан взяв зі стола пергаментний сувій, скріплений великою королівською печаткою і передав його лейтенантові. — Ознайомтеся з указом короля.
Лейтенант розгорнув сувій і став читати. На його завше незворушному обличчі з’явився вираз глибокого подиву, а щелепа відвисла мало не до самих грудей; здавалося, ще трохи, і вона взагалі відвалиться.
— Пересвідчіться, що підпис і печатка справжні, — за хвилю додав Шатоф’єр.
Похопившись, лейтенант закрив рота, клацнувши зубами, і підвів на Ернана очманілий погляд.
— Поза всілякими сумнівами, пане, підпис і печатка королівські. Весь текст указу його величність написав власноруч.
— І ви готові беззаперечно коритися мені на виконання цього указу?
— Так, пане, готовий, — без вагань відповів лейтенант. Його обличчя знову стало спокійним і незворушним. Двадцять років на службі у Фернандо IV привчили старого ґвардійця філософськи сприймати будь-які несподіванки. Він звик сліпо підкорятися королівській волі і не задавати зайвих питань.
Розділ LXVI
Гелена Іверо
Тим часом як Ернан розмовляв з ґрафом Іверо, в Ґастона також була аудієнція, правда, значно приємніша.
Молоденька покоївка, що свого часу служила в Ізабелли Араґонської, провела його до невеличкої затишної кімнати, обставленої під дамський будуар. Пошепки звелівши йому зачекати тут, вона одразу ж пішла; її обережні кроки супроводжувалися лише ледь чутним шелестінням спідниць.
„Конспіраторка“, — осміхнувся Ґастон, згадавши, як вони нишком прокрадалися темними переходами, і покоївка раз по раз здригалася і блідла зі страху, зачувши здаля найменший шурхіт. Мабуть, це все через ґрафиню, вирішив він. Найпевніше, це вона, а не ґраф, тримає домашніх в залізному кулаку і примушує їх ходити в жалобі.
Незабаром до кімнати ввійшла ґрафівна Гелена. Вона мовчки поцілувала Ґастона в щоку, усадовила його в крісло, а сама влаштувалася на низенькій канапі навпроти нього. На ній була домашня сукня рожевого кольору, надягнена прямо поверх нічної сорочки без будь-яких нижніх спідниць; вона щільно облягала її гнучкий стан, підкреслюючи звабливі лінії її ладно скроєної фіґури. Бувши запеклим циніком, Ґастон нітрохи не сумнівався, що, одягаючи цю сукню, вона розраховувала на цілком певний ефект.
— А раніше мені здавалося, що ти не полюбляєш яскравих тонів, — промовив він, першим порушуючи мовчанку.
— А-а! — сказала Гелена, поглянувши на свою сукню. — Це я на знак протесту. Оці жалобні вбрання вже в печінках сидять, аж вовком вити хочеться від туги. Мені й без того гірко: як подумаю, що Рікарда більше немає, жити не хочеться, а тут ще жалоба — чорний одяг, похмурі обличчя, приглушені голоси, скорботні погляди… Жах!… По-моєму, це блюзнірство — виставляти своє горе напоказ, але мою маму не переконаєш. Вона як забере собі щось у голову, то стоятиме на своєму до кінця. Три місяці — і точка, ні днем менше. Не розумію, з чого мама взяла, що жалобу належить носити рівно три місяці? І все ж вона молодця. Бачив, як тримається!… А от тато зовсім здав. Рікард був його улюбленцем, і після того, як він помер, батька ніби підмінили. Бідний татко… — Гелена зітхнула. — Тому, власне, я й намагаюся не конфронтувати з мамою і ношу цю кляту жалобу. А знаєш, я вже давно помітила, що найгіркіші сльози за небіжчиком проливають саме ті, хто за життя його не дуже шанував. Ось, наприклад, Марґарита. Та й мама була гарна… Втім, гаразд. Знову я розпустила свого язика. Тобі не здається, що я страшенна базіка?
— Зовсім ні, — жваво заперечив Ґастон, як завжди в таких випадках. — Мені дуже приємно слухати тебе, про що б ти не говорила.
Гелена мило всміхнулася — хоч і не так життєрадісно, як у минулі часи.
— Дякую, ти гарний друг. Але зараз твоя черга розповідати. Що нового на білому світі?
— Ну, по-перше, гигнув король Франції.
— Що-що він зробив?
— Просто кажучи, помер. І синочка з собою прихопив.
— Як це прихопив?
— Обоє дуба врізали. Майже одночасно.
— Загинули?
— Та ні, випадковий збіг обставин. Король помер від хвороби і ганьби. Філіп де Пуатьє на радощах, що батько вмирає, упився німецьким шнапсом — а це таке паскудне зілля, скажу тобі, — тут-то його грець і
