розуміючись на мисливських собаках, молодий вельможа щиро пожалкував, що цей пес не належить йому, і відчув мимовільну заздрість до його господаря.
А тим часом селянин зупинився за два кроки від вельможі, скинув капелюха і шанобливо, але без тіні улесливості, вклонився.
— Ваша милість кликали мене? — ввічливо спитався він.
— Атож, чоловіче, тебе, — з удаваною недбалістю відповів вершник, відтак знову поглянув на хорта і, не втримавшись, захоплено додав: — Гарний пес у тебе!
— Гарний, — погодився селянин. — Та не мій, а мого пана.
— Гарного пса має твій пан, — сказав вельможа почасти тому, що справді так думав, а ще й тому, що раптом розгубився. Йому дуже не хотілося виказувати перед плебеєм свою безпорадність, зізнаючись у тому, що заблукав.
Проте селянин ніби прочитав його думки.
— Ваша милість, мабуть, заблукали, — напівзапитливо, напівствердно промовив він.
— Звідки ти взяв? — насупився молодий вельможа, видимо зніяковівши. — Аж ніяк!
Селянин байдуже знизав плечима: ну, раз так хочете, воля ваша.
— А ти куди прямуєш, чоловіче? — після незручної паузи запитав вельможа.
— Повертаюся до замку мого пана, — відповів селянин, почісуючи за вухом хорта, який дивився на нього лагідними та відданими очима. — Ось настріляв дичини й повертаюся. Мій пан вечеряє пізно. — На ці слова він чомусь усміхнувся. — Дуже пізно. А полюбляє, щоб усе було свіже.
— І що ж це за птах такий, твій пан? — поцікавився вершник.
Селянин осудливо похитав головою:
— Ніякий він не птах, добродію. До відома вашої милості, я маю честь служити донові Феліпе, володареві цього краю. І якщо він птах, то не простий — орел!
— То ти служиш у ґрафа Кантабрійського?
— Атож, пане, у його високості, — відповів селянин, окремо наголосивши на титулі свого пана.
Вельможа зрадів: оце пощастило!
— Чудово! — задоволено і з явним полегшенням промовив він. — Просто чудово. Нам, виявляється, по дорозі. Я також їду до дона Феліпе.
— Он як, — чемно сказав селянин. — Сеньйор дон Феліпе, без сумніву, зрадіє такому гостеві, як ваша милість.
— Та вже ж, сподіваюся, — відповів вельможа й спішився. — Якщо хочеш, можеш почепити торбу на луку сідла, — запропонував він. — Бачу, ти добре пополював.
— То ваша милість збираєтеся йти пішки? — запитав селянин.
— Так, — кивнув вельможа, — ми підемо разом. — Він трохи повагався, а потім додав: — І взагалі, даремно ти бродиш сам-самісінький у лісі. Так, чого доброго, наскочиш на розбійників, і тоді твій хазяїн залишиться без свіжої дичини на вечерю.
Селянин нишком осміхнувся: неважко було розгадати наївну хитрість цього погордливого пана.
— Але ж, ваша милосте, дорога до замку неблизька. Краще вам поїхати вперед, а то поки ми дійдемо…
— Сам знаю, що далеко, — трохи роздратовано урвав його вельможа. — Та я весь день провів у сідлі і тепер волію розім’яти ноги.
— Воля ваша, пане, — сказав Філіпів слуга, прилаштовуючи до сідла свою торбу. — Мені що з того.
І вони пішли.
— А як тебе звуть, чоловіче? — запитав вельможа.
— Ґоше, до відома вашої милості.
— Ґоше? Дивне ім’я. Ти звідки?
— Тутешній я, пане, тутешній. То їхня високість дали мені це ім’я. Сказали що попереднє їм з біса важко вимовляти.
— Еге ж. Судячи з вимови, ти баск.
— Ваша милість угадали.
— І ти погодився змінити ім’я?
— Погодився, пане, радо погодився. Адже сеньйор дон Феліпе звільнив мене, і тепер я служу йому як вільна людина.
— Атож. Щось таке я чув. За відкупну.
— Сеньйор дон Феліпе всіх звільнив. Спершу за відкупну, а хто не мав чим заплатити, тих їхня високість згодом звільнили задарма. І мене разом з іншими…
Вони йшли неквапом, насолоджуючись приємним вечором і невимушеною розмовою. Трохи несподівано для себе, молодий вельможа виявив, що йому приносить задоволення бесіда зі слугою- селянином, у якого за позірною простодушністю, дещо награною грубістю й неоковирністю мови приховувався непересічний, живий та хитрий розум. Зокрема, вельможа не сумнівався, що гроші в цього хлопця завше водилися, проте він не квапився віддавати їх за своє звільнення, розуміючи, що оскільки ґраф Кантабрійський вирішив скасувати у своїх володіннях кріпацтво, то зрештою свободу отримають усі — незалежно від того, платили вони відкупну чи ні. Зі свого боку, селянин дійшов висновку, що його шляхетний супутник зовсім не такий погордливий і пихатий, як намагався це показати на початку їхнього знайомства. Найпевніше, до такого поводження з простими людьми його змушувало високе положення, а насправді він був від природи м’який, добрий та щирий. Одно слово, обидва були неабияк задоволені спілкуванням і навіть не вчулись, як опинилися біля брами новенького ошатного замку на березі ріки Ебро.
Сонце вже сховалося за обрієм, і довкола почало сутеніти. Селянин дійшов з вельможею до будинку сеньйора — невеликої двоповерхової будівлі з чисто вибіленими стінами, місцями увитими молодим плющем, — де передоручив його турботам юного пажа з нівроку серйозною міною на обличчі. Мовчазний паж провів його до просторої, розкішно обставленої вітальні і ввічливо попрохав зачекати, доки він доповість про нього.
Коли паж пішов, вельможа скинув з себе дорожній плащ та капелюха, поклав їх разом зі шпагою в крісло й неквапно оглянув кімнату. Потім підійшов до невеликого дзеркала, що висіло на стіні між двома вікнами, пригладив скуйовджене темно-каштанове волосся і підкрутив свої пишні чорні вуса.
Незабаром в дверях вітальні з’явився опасистий літній чоловік у сутані священика.
— Pax vobiscum, mi fili.[4]
Гість рвучко повернувся на голос і відповів, перехрестившись:
— Et vobis pax, pater reverendissime.[5]
— Перепрошую, пане, — сказав превелебний отець, жестом запропонувавши молодому вельможі сідати. — Сеньйор дон Феліпе зараз відсутній, отож боюся, що весь сьогоднішній вечір вам доведеться задовольнятися моїм скромним товариством.
— Я завжди радий спілкуванню з людьми вашого сану, падре, — чемно відповів вельможа. — Особливо після такого важкого, сповненого клопотів дня.
Влаштовуючись у кріслі, він завважив про себе, що очі його співрозмовника стомлені й сумні.
— Я превелебний Антоніо, — відрекомендувався панотець. — Канцлер ґрафства, капелан замку й духівник дона Феліпе. Мені доповіли, що ви завітали до нас у справах.
— Так, — ствердив гість. — Я прибув за дорученням його величності короля Кастілії та Леону Фернандо Четвертого.
— Хай береже його Бог, — сказав падре Антоніо. — А вас, пане, як накажете величати?
— При дворі мене звуть просто доном Альфонсо, — ухильно відповів вельможа. — І я не бачу підстав вимагати, щоб ви звертались до мене якось інакше.
Падре на мить підняв брову, а відтак знизав плечима.
„Ну що ж, — подумав він, здогадуючись, що має справу з гостем, на чиє прибуття чекав уже кілька місяців. — Якщо його високість хоче залишатись інкоґніто, так тому й бути. Бажання гостя — закон для господаря“.
— Зараз готують вечерю, — по короткій паузі повідомив панотець. — А поки ми можемо поговорити про справи. Річ у тім, доне Альфонсо, що нині ґрафством доводиться керувати мені. Останнім часом дон
