Феліпе мало цікавиться господарськими справами, отож якщо метою вашого візиту є інспекція ґрафства, то я до ваших послуг. А завтра вранці вам будуть представлені всі необхідні звіти.
Дон Альфонсо заперечно похитав головою:
— В цьому немає потреби, доне Антоніо. Щодо стану справ у ґрафстві, то ні я, ні його величність жодних претензій до вас не маємо. Тут усе гаразд: і податки до королівської скарбниці надходять справно, і військо надається на першу ж вимогу, завжди добре споряджене й навчене. І взагалі, лояльність Кантабрії до Корони та Держави не піддається сумніву. Інша річ — сам ґраф.
Панотець важко зітхнув:
— Правда ваша, пане. З доном Феліпе не все гаразд. Далеко не все.
— І король дон Фернандо тієї ж думки, — підхопив гість. — Адже дон Феліпе не якийсь там провінційний дворянин. Він один з ґрандів Кастілії, перший принц Ґаллії, напіврідний племінник ґалльського короля і двоюрідний небіж самого дона Фернандо. Вже два роки минуло відтоді, як він вступив у безпосереднє володіння Кантабрією, але ще жодного разу не з’являвся при кастільському дворі. Певна річ, це не може не викликa’ти подиву і навіть незадоволення у його величності.
— Авжеж, авжеж, — з готовністю погодився падре. — І подив, і незадоволення королівської величності цілком зрозумілі. Але ви мусите врахувати, що коли дон Феліпе переїхав з Ґасконі до Кантабрії, дон Фернандо на чолі своєї армії перебував в Андалусії. А пан ґраф щойно лише одружився і, звісно ж, не міг поїхати з молодою дружиною, навіть надто молодою, царство їй небесне…
— Цього ніхто не вимагав, доне Антоніо, — зауважив дон Альфонсо. — Проте з березня минулого року триває перемир’я, тож у розпорядженні дона Феліпе було досить часу, щоб навідатись у Толедо.
— Минулого року, — замислено повторив панотець. — Якраз минулого року, милостивий мій пане, все й пішло шкереберть. Рік тому… Атож, скоро виповниться рік, як померла донья Луїза, і відтоді дон Феліпе ніяк не оговтається.
— Он як? — обережно промовив дон Альфонсо і вирішив висловлюватися якомога м’якше й делікатніше, щоб, бува, не образити панотця, який, судячи з усього, був дуже прив’язаний до Філіпа. — А при дворі кажуть зовсім інше. Кажуть… я, звісно, перепрошую, але при дворі вважають, що втрата дружини не дуже засмутила пана ґрафа. І хоч пані ґрафиня була не надто знатного роду, і цей шлюб ніхто не схвалював, та все ж спосіб життя, що його почав вести дон Феліпе невдовзі по її смерті… е-е, викликає подив, а декого… сподіваюсь, ви розумієте,
Падре Антоніо знову зітхнув:
— Ще б пак! Правду кажучи, я від самого початку побоювався, що багато хто, зокрема й король дон Фернандо, чия делікатність в таких питаннях загальновідома, хибно витлумачать поведінку дона Феліпе. Бачу, мої побоювання були не марні.
Гіркота тону панотця зачепила дона Альфонсо за живе. Він аж ніяк не був товстошкірою та черствою людиною і в жодному разі не поділяв надто вже суворих переконань свого батька, короля Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність називали Святенником.
— Здається, ви перебільшуєте, доне Антоніо, — з подвоєною обережністю зауважив він. — Його величність далекий від того, щоб вважати дона Феліпе розбещеним та зіпсутим юнаком. Він радше схильний припускати, що це наслідок легковажності, властивої всім молодим людям його віку.
Падре Антоніо понуро похитав головою:
— Не від легковажності це, доне Альфонсо, а швидше од відчаю. Коли померла донья Луїза, донові Феліпе ще не виповнилося й п’ятнадцяти років, він був зовсім дитиною… та й зараз він ще хлопчисько — а на нього звалилося таке горе, яке нерідко надломлює й дорослих людей… Гм. Власне, так і сталося з його батьком. І от іронія долі: мати дона Феліпе померла при його пологах, а його дружина — при пологах його дитини. У цьому я вбачаю щось більше, ніж простий збіг обставин. Дон Феліпе теж так вважає, він певен, що на його дружину з їхньою ненародженою дитиною впала кара Божа за гріхи батька. Це постійно гнітить його, не дає йому спокою. А тут ще батьки доньї Луїзи… Я, звісно, розумію їхнє горе — вони втратили дочку. Та навіть у горі не слід забувати про співчуття, аморально завдавати болю іншим через те, що самому боляче. Пан герцоґ усе життя дивився на дона Феліпе як на вбивцю своєї дружини, а батько доньї Луїзи прямо звинуватив його в смерті дочки. На щастя, донові Феліпе вистачило мужності не зненавидіти у відповідь увесь світ. — Панотець сумно подивився на гостя. — І знаєте, доне Альфонсо, хоч я не схвалюю поведінку дона Феліпе, постійно намагаюся напоумити його, переконую, що час уже взятися за розум, але… Хай простить мене Господь, та я волію, щоб він і далі віддавався гріху розпусти, ніж пішов стопами свого батька.
Дон Альфонсо з розумінням кивнув:
— Так, я чув цю історію.
— Отож-то й воно. Пан герцоґ отруїв життя не лише собі, але й усім своїм близьким. Дон Феліпе постраждав найбільше, але й решті доводилося непереливки. Я не заперечую, що серед володарів земних мало знайдеться таких мудрих, справедливих та розважливих державних мужів, як герцоґ Аквітанський, проте в приватному житті він людина важка, часом нестерпна… Я, доне Альфонсо, лише рядовий священнослужитель. Може, це зухвало з мого боку — по-своєму тлумачити Священне Письмо, та все ж я схильний ставити заповідь Господню „Полюби ближнього свого“ вище, аніж „Не перелюбствуй“. Ви можете не погодитися зі мною, але я переконаний, що коли вже перед доном Феліпе виникла така прикра необхідність вибирати між порушенням однієї з цих заповідей, то він, на відміну від свого батька, зробив не найгірший вибір.
— Я тієї ж думки, доне Антоніо, — сказав дон Альфонсо, і не тільки з ввічливості: міркування панотця вельми припали йому до смаку. — Розпуста, якщо вона не породжена однією лише збоченістю натури, не варта суворого осуду, бо це найприродніший і найрозповсюдженіший з людських пороків, а отже, ми маємо ставитися до неї з християнською поблажливістю й терпимістю, що їх навчав нас Господь наш Ісус.
Ледь помітна усмішка промайнула на обличчі панотця.
„Авжеж, — подумав він. — Чув я, що вам, монсеньйоре, не загрожує успадкувати прізвисько вашого царственого батька“.
— До речі, — знов озвався дон Альфонсо. — Якщо це не таємниця, де зараз дон Феліпе?
Падре Антоніо кволо всміхнувся:
— Та яка вже там таємниця! Ясно де… Де ж йому ще бути.
Гість невимушено розсміявся. Дивлячись на веселе та жваве обличчя дона Альфонсо, слухаючи його життєрадісний сміх, панотець нарешті всміхнувся по-справжньому, навіть зморшки на його обличчі трохи розгладилися. В усякому разі, подумав він, у відомому на всю Європу своєю суровою мораллю королівському домі Кастілії та Леону у Філіпа з’явився один доброзичливець, якщо не союзник. І не хто-небудь, а сам наступник престолу!
А в цей самий час до замку наближалася доволі дивна процесія. Попереду скаженим чвалом мчав кінь з вершником, на якому з одягу були лише штани, черевики та недбало напнута, причому навиворіт, сорочка. Кроків за сто — сто п’ятдесят позаду його переслідував гурт з дев’яти молодих людей, віком від дванадцяти до тридцяти років, у повному бойовому обладункові, якість якого, проте, залишала бажати кращого. Немилосердно острожачи коней, вони грізно розмахували зброєю й кидали навздогін утікачеві погрози та прокльони, а часом пускали йому вслід стріли, які, на щастя, не влучали в ціль.
Наближаючись до мосту, переслідуваний гукнув:
— Педро, це я! Відчини!
Коли підкови застукотіли по дубових дошках підйомного мосту, брама з гучним скрипом почала відчинятися. Покритий піною кінь чорною блискавкою промайнув повз старого воротаря, замалим не збивши його з ніг. Вершник, юнак років шістнадцяти, рвучко зупинив коня й негайно спішився.
— Опускай ґрати! — наказав він. — Хутко!
Та було вже запізно. Погоня увірвалася в двір, і старий Педро знову ледве встиг відсахнутися, щоб не потрапити під копита коней.
Тоді Філіп (а юнак у сорочці навиворіт був саме він) кинувся до найближчого вартового й вихопив з його піхв меч. Вартовий ніяк не відреаґував на вчинок свого пана і лише розгублено дивився на людей, що так нахабно увірвалися в замок правителя Кантабрії.
