— Отже, Анна Юлія, дочка Авґуста Дванадцятого та Ізабелли Французької, — задумливо промовив Філіп. — Але ж вона ще дитя.
— Не таке вже й дитя. Вона одного віку з Елеонорою Кастільської, навіть трохи старша. У середині літа їй виповниться чотирнадцять.
— Це не важливо, батьку. Принцеса Анна менш перспективна наречена, ніж Марґарита Наваррська. Шлюб з нею буде лише політичним союзом і не додасть нам ні військової могутності, ні земельних володінь.
— Так само, як і шлюб з Елеонорою, — зауважив герцоґ. — Проте ти хотів одружитися з нею. Боюся, ти знову піддаєшся емоціям. Тебе відштовхують деякі Аннині дивацтва, всі ці плітки про неї.
— Аж ніяк, — заперечив Філіп. — Річ не в тім. І взагалі, віднедавна я перестав зважати на плітки. Я зі свого досвіду знаю, які вони бувають несправедливі… Вірніше, з гіркого досвіду Бланки — адже її знеславили без жодних на те підстав.
— Та невже? — герцоґ поглянув на Філіп з таким недовірливим виразом обличчя, ніби той повідомив йому, що місяць упав на землю. — Але… Втім, ні, не будемо ухилятись від теми нашої розмови. Ти сам, коли вважатимеш за потрібне, розкажеш мені цю історію. А поки повернімося до принцеси Анни. Чому на твою думку політичний союз з Італією для нас безперспективний, тоді як з Кастілією навпаки — дуже вигідний?
Філіп зрозумів, що батько вирішив улаштувати йому невеличку перевірку на здатність тверезо оцінювати наявну політичну ситуацію.
— Один союз іншому не рівня, — упевнено заговорив він. — У разі мого шлюбу з Бланкою або Норою Кастілія надала б мені безумовну підтримку в змаганнях за ґалльський престол. До речі, на моральну підтримку з боку Альфонсо, як мого друга, я можу розраховувати й зараз. Але Італія — зовсім інша річ. Італійці ніяк не можуть оговтатися від нищівної поразки у війні з ґаллами двісті п’ятдесят років тому і досі ставляться до нас з острахом. Римський Сенат незмінно блокує будь-які спроби імператорів втрутитись у внутрішні справи Ґаллії, і треба сказати, не без вагомих на те підстав. Відтоді як Карл Великий заявив про свої претензії на роль всесвітнього самодержця і нагородив себе титулом імператора Священної Римської Імперії, Німеччина та Італія перебувають у стані перманентної війни. Рим чимало посприяв передчасному розпадові імперії Карла, внаслідок чого виникли королівства Наварра, Араґон, Франція, Хорватія та велике герцоґство Австрійське, а також домініон Ґаллія під римським протекторатом. Утворення на початку XIII сторіччя самостійного Ґалльського королівства сталося не без сприяння Ґерманського Союзу, і після цього між Італією та Німеччиною встановився досить хисткий мир, що ґрунтується на невтручанні як тієї, так і іншої сторони у справи Ґаллії, Австрії, Угорщини та Хорватії. А якщо Рим, у разі мого шлюбу з Анною Юлією, надасть мені військові, матеріальну чи навіть просто політичну підтримку в боротьбі за ґалльський престол, німецькі князі також не залишаться осторонь і на противагу Італії підтримають Людовіка Прованського. Ні, на це ні Римський Сенат, ні імператор не підуть. При всій своїй любові до дочки Авґуст Дванадцятий нізащо не наважиться на ескалацію давнього протистояння з Німеччиною — а раптом чергова війна закінчиться втіленням у життя планів Карла Великого про створення Священної Римської Імперії.
Герцоґ усміхнувся.
— Твоя правда, Філіпе, — в голосі його чулося полегшення. — Даруй, що я піддав тебе цьому маленькому випробуванню, але мені дуже хотілося з’ясувати, чи розумієш ти, на який непевний ґрунт стаєш, претендуючи на ґалльський престол, і з якою обережністю тобі належить обирати союзників. Отже, вирішено — Марґарита Наваррська.
— Так, батьку. Я одружуся з нею.
— Гм… Тільки не тішся передчасно. Їй цілком стане норову відмовити тобі.
— Навіть незважаючи на ґалльську корону, яку я запропоную їй укупі зі своєю рукою та серцем?
— Навіть незважаючи на це, — підтвердив герцоґ. — Марґарита владна й честолюбна, цього їй не бракує. Проте, як мені відомо, її честолюбство не безмежне, як у тебе, воно задовольняється існуючими межами маленької Наварри. Рік тому Хайме Араґонський просив руки Марґарити для свого сина, та вона навідсіч відмовилася, дарма що цей шлюб обіцяв їй значно більше, ніж просто королівську корону в майбутньому. Як тобі, певно, відомо, принц Педро вельми інфантильний молодик і зовсім не цікавиться державними справами, тож одного чудового дня Марґарита могла б стати єдиновладною правителькою Араґону. Але не захотіла цього.
— І який ваш план? — спитав Філіп. — Адже у вас є план?
— Певна річ, є. Я напишу королю Александрові конфіденційного листа, отримаю від нього попередню згоду на ваш шлюб (а що він з радістю вхопиться за нашу пропозицію, я не сумніваюся), і ми таємно від принцеси приступимо до укладання шлюбного контракту — три місяці, гадаю, буде досить. А у вересні, на святах з нагоди дня народження Марґарити, ти вже докладеш усіх зусиль, щоб вона, дізнавшись про нашу домовленість з її батьком, і в гадці не мала заперечувати проти вашого шлюбу. Ти в мене досвідчений спокусник, тож тобі й карти в руки. Будемо сподіватися, що ти не схибиш.
— Будемо сподіватися, батьку. — Філіп усміхнувся тією особливою усмішкою, якою він завжди всміхався, передчуваючи чергову любовну пригоду. Проте ця усмішка призначалася зовсім не далекій Марґариті, а близькій та рідній Амеліні…
Розділ XIII
Амеліна
Бенкет з нагоди Філіпової коронації, як, власне, і всі бенкети, почався в урочистій і піднесеній обстановці, з пишними промовами та вишуканими здравицями на адресу нового принца Беарнського та його батька, герцоґа, а скінчився ґрандіозною пиятикою. Навіть більшість жінок і майже все високоповажні прелати, крім хіба що архієпископа Марка та падре Антоніо, були п’яні в дим, не кажучи вже про світських вельмож чоловічої статі, що за рідкісним винятком, як от Філіп чи герцоґ, давно втратили лік келихам випитого вина.
Усіх присутніх певною мірою під’юджував Ернан де Шатоф’єр. Він і раніше не відзначався помірністю в їжі та питві, ще бувши тринадцятирічним підлітком міг дати фори будь-кому з дорослих, а після повернення зі Святої Землі взагалі не знав собі рівних за столом і зокрема за чаркою. Саме з його ініціативи, коли товариство як слід розвеселилося, мова зайшла про любовні пригоди Філіпа в Кастілії. Переважній більшості присутніх ця тема припала до вподоби. Юні (і не надто юні) дами пряли зніяковілого Філіпа посовілими очима, а молоді (і не надто молоді) панове навперебій розповідали пікантні історійки з вигаданими і, звісно ж, особливо інтриґуючими подробицями.
Зрештою Філіп вирішив не звертати уваги на ці балачки, і у відповідь, з такою ж нахабною відвертістю, з якою поглядали на нього деякі жінки, задивився на Амеліну, не приховуючи свого замилування нею. Яка вона все ж красуня, його кузина! Яка в неї приємна сліпучо-біла шкіра, яке розкішне золотаве волосся, які гарні сині очі — мов чисті лісові озера погідної літньої днини… Філіп згадав їхню зустріч у парку, ніжні обійми, палкі поцілунки — і його знову пойняла така п’янка знемога, що він аж похитнувся, замалим не випустивши з рук келиха.
— Ти начебто й небагато пив, сину, — здивовано прошепотів герцоґ, що сидів поруч нього. — З чого б це… — Тут він осікся, завваживши млосну поволоку в Амеліниних очах, і тільки сумно всміхнувся на згадку про свою бурхливу молодість.
А Сімон де Біґор, що попервах знай осмикував дружину, врешті збагнув усю марність своїх зусиль і став шукати розради у вині, добре що Амеліна не забувала дбати про вміст його келиха. Сімон і був перший, хто напився до нестями. Пиячив він мовчки, лише наприкінці, заплітаючись язиком, грізно попередив Амеліну:
— Ти-и… це… ди… дивись ме-ені-і… бе… бе… без-с-соро-омнице… — І, мов підкошений, гепнувся їй на руки.
Двоє слуг підхопили непритомного Сімона і винесли його з банкетного залу. Разом з ним залишила зал і Амеліна, і після цього Філіп відверто занудьгував. Він почувався втомленим і геть спустошеним і з величезним нетерпінням чекав на закінчення бенкету. Проте значна частина гостей видимо збиралася
