дитинство не було безхмарне, і змалку йому випало скуштувати гіркого трунку несправедливості.
Він був єдиним дитям герцоґа від другого шлюбу з Ізабеллою Ґалльською, дочкою короля Робера II; єдиним його дитям, народженим у коханні. Та поява на світ Божий третього сина не принесла радості в герцоґів дім — а лише горе та смуток. Герцоґиня була ще надто молода для материнства, щиро кажучи, вона сама була дитиною, слабкою та хворобливою, тож звістка про її вагітність дуже занепокоїла герцоґа, а головний придворний медик родини Аквітанських від самого початку був сповнений лихих передчуттів. І його передчуття, як виявилося згодом, цілком справдилися.
Ізабелла все ж виносила дитя і в належний час народила сина — та це було все, на що її вистачило. Відразу після пологів вона померла і лише якимсь дивом не забрала з собою в могилу щойно народжене немовля. Його поспіхом охрестили, бо вважали, що він не затримається на цім світі, і без дозволу герцоґа назвали на батькову честь — Філіпом. Всупереч усім побоюванням і долі наперекір, малюк вижив і зростав, хоч і тендітним зовні, але навдивовижу міцним і здоровим хлопчаком.
Сталося так, що з перших же днів життя у Філіпа з’явився могутній та грізний ворог в особі його ж власного батька. Герцоґ так сильно кохав свою другу жінку, так сумував за нею, що люто зненавидів Філіпа, вважаючи його винуватцем смерті Ізабелли, мало не її вбивцею. Попервах він навіть відмовлявся визнавати свого найменшого сина і просто навіснів при найменшій згадці про нього. Отак, у день свого народження Філіп втратив не лише матір, а й батька.
На щастя, Філіп не ріс круглим сиротою, що не знав материнської ласки й затишку родинного вогнища. Знехтуваного батьком малюка взяла до себе, фактично усиновивши, рідна сестра герцоґа Амелія, ґрафиня д’Альбре, в якої кількома днями раніше народилася гарненька донечка с білявим волоссям і великими синіми очима. Дівчинку, двоюрідну сестричку Філіпа, як і матір, звали Амелія, але згодом, щоб уникнути плутанини, всі стали звати її Амеліною[8].
В дитинстві Філіп та Амеліна були разюче схожі одно на одного, мов справжні близнюки, і, може, саме тому Амелія Аквітанська не робила між ними ніякої різниці і ставилася до свого небожа з такою ж ніжністю й теплотою, як і до рідної доньки. На відміну від більшості знатних дам того часу, ґрафиня годувала своїх дітей власними грудьми, і разом з її молоком Філіп увібрав глибоку прив’язаність до неї. Він називав її мамою, любив її як матір і довго не міг збагнути, чому всі називають його матір’ю іншу жінку, яку, до того ж, він ніколи не бачив. Трохи подорослішавши, Філіп в усьому розібрався, проте для нього це нічого не змінило. Амелія все одно лишалася його мамою, крихітку Амеліну він вважав рідною сестрою, а син Амелії, Ґастон, хлопець вельми цинічний, але чуйний і загалом добрий, завжди був йому за старшого брата.
А от батько й обидва єдинокровні брати, Ґійом та Робер, були для нього чужими. Хоча з плином часу ненависть герцоґа до найменшого сина вгамувалася, біль за втратою коханої дружини не минала, і він, як і перше, ставився до нього вкрай вороже. А що ж до братів, то вони ненавиділи Філіпа за сам факт його існування, за те, що він був народжений іншою жінкою і названий на батькову честь, за те, що він був улюбленцем усього двору, і, врешті, за те, що герцоґ просто ненавидів його, тоді як їх обох зневажав…
Якщо Філіп був небажаним дитям траґічного кохання, то Ґійом і Робер народилися внаслідок банального шлюбу з розрахунку. Їхня мати, Катаріна де Марсан, остання представниця і єдина спадкоємиця згаслого роду ґрафів Марсанських, померла в 1427 році ще за життя свого свекра, герцоґа Робера Аквітанського. Ця гарна і надзвичайно дурна жінка, що несла на собі печать звиродніння всієї своєї сім’ї, лишила чоловікові двох синів, якими він, навіть при всьому бажанні, не міг пишатися.
Обидва сини Катаріни де Марсан успадкували від матері не лише її красу, а також і її дрімучу дурість, злобну вдачу й патолоґічну жорстокість її предків. Особливо відзначався в останньому Ґійом. Змалку він полюбляв привселюдні покарання та страти, намагався не пропустити жодного допиту з тортурами — видовище людських страждань приносило йому неабияку втіху. Коли Ґійомові виповнилося шість років, він влаштував у занедбаному фліґелі бордоського замку, де тоді мешкала родина Аквітанських, камеру тортур і встиг замордувати там дюжину кішок та собак, перш ніж його викрили. Ця історія вжахнула навіть старого герцоґа Робера — людини, хоч і не жорстокої, але дуже далекої від сентиментів.
А за два роки по тому король Франції, Філіп-Авґуст II, що багато чув про камеру тортур та інші „дитячі пустощі“ спадкоємця Ґасконі, розірвав попередню домовленість, згідно з якою його онука Аґнеса, після досягнення відповідного віку, мала стати дружиною Ґійома Аквітанського. Так були поховані сподівання двох герцоґів — Робера I та його сина Філіпа III — відновити за посередництвом шлюбу дружні стосунки зі своїм північним сусідом і мирним шляхом повернути до складу Ґасконі частину втрачених під час війни з Францією територій. Відтоді герцоґ ніяк не міг знайти для свого старшого сина підходящу партію, а Ґійом Аквітанський дожив до двадцяти п’яти років, не маючи ні дружини, ні дітей, і навіть ні з ким не заручений, що за тих часів було чимось надзвичайним.
На дев’ятому році життя Філіпа спіткала тяжка втрата: померла його тітка Амелія, жінка, що замінила йому матір, перша жінка, яку він любив, і єдина — яку він любив цнотливо. За прикрим збігом обставин, саме в той час Філіп перебував у Шалоні, куди поїхав разом з Ґастоном д’Альбре за його нареченою, Клотільдою де Труа, небогою ґрафа Шампанського. А коли вони повернулися додому, то застали лише жалобу при дворі, новий надгробок у склепі абатства Святого Бенедикта та заплакану Амеліну. Словом, невеселим видалося Ґастонове весілля, і тоді Філіп уперше й востаннє бачив в очах кузена сльози. Сам він ніяк не міг повірити в те, що сталося, це здавалось йому якимось жахливим кошмаром. І лише наступного дня, коли він прокинувся і не побачив схиленого над ним обличчя ґрафині Амелії, яка зазвичай будила його вранці, він урешті збагнув страшну істину, зрозумів, що більше ніколи не побачить
А за рік пішов з життя ще один близький родич Філіпа — рідний брат його матері, Людовік VI Ґалльський. Король Людовік царював недовго й помер бездітним, і після його смерті Філіп, як єдиний нащадок Ізабелли Кантабрійської, першої дружини короля Робера II, успадкував ґрафство своєї бабці і став одним з найбагатших та наймогутніших феодалів Іспанії. Таким чином, дев’ятирічний Філіп Аквітанський, третій син герцоґа, значно підвищився у своєму суспільному статусі. Він став ґрандом Кастілії, а поза тим, оскільки новий король Ґаллії, Робер III, був ще молодим і не мав дітей, Філіп, хай і тимчасово, отримав титул першого принца королівства і наступника ґалльського престолу. Придворні, слуги, міщани та селяни стали називати його „ваша високосте“ і чинили так, поза будь-яким сумнівом, на зло Ґійомові та Роберові. Старших братів це неабияк дратувало, та нічого вдіяти вони не могли. А герцоґ сприйняв звістку про те, що в його сім’ї з’явився перший принц Ґаллії, з цілковитою байдужістю, ніби це його зовсім не стосувалося, ніби Філіп не був його сином.
З дядьковою смертю Філіп став матеріально незалежним від батька. Бувши людиною розважливою і знаючи про вороже ставлення герцоґа до найменшого сина, Людовік VI назвав серед виконувачів своєї духівниці двадцятирічного Ґастона д’Альбре, доручивши йому врядування Кантабрією до Філіпового повноліття. Ґастон сумлінно виконував свої обов’язки опікуна і регулярно передавав у розпорядження свого підопічного частину прибутків від ґрафства, по-братньому оплачуючи всі витрати з власної кишені. Завдяки такій передбачливості з боку небіжчика-короля, Філіп уже в десять років став цілком самостійним і навіть зміг орґанізувати при батьковому дворі щось на зразок невеличкого власного двору. Це внесло певне пожвавлення в розмірене, напівсонне життя Тараскона — древнього родового гнізда маркґрафів Іспанських, куди герцоґ переселився з Бордо невдовзі по смерті другої дружини, сподіваючись сховатися тут від життєвих негараздів, прагнучи знайти спокій та умиротворення…
А Філіп був юним, життя в ньому вирувало, він не любив усамітнення і більшість свого часу проводив у товаристві однолітків та молодих людей на кілька років старших. У Філіпа було чимало друзів, але ще більше було в нього подруг. Змалку він, що називається, вертівся біля спідниць — це була його пристрасть, його улюблена розвага. Певна річ, він також полюбляв читати книжки, спілкуватися з розумними, освіченими людьми, займатися музикою, грати в різні спортивні ігри — однак серйозну конкуренцію всьому перерахованому складали дівчата. Філіпа цікавило в них геть усе: їхня зовнішність, будова тіла, поведінка, спосіб мислення, як вони одягаються і особливо — як роздягаються. Якийсь могутній інстинкт пробуджувався у ньому в присутності цих дивних створінь, розбурхував його допитливість, закликав до активних досліджень. Навіщо, не раз питав він себе, Господь створив їх такими відмінними від чоловіків? Чому люди бувають двох різних статей? Що в жінках такого особливого, що вабить до них з неподоланною силою? Наставники давали, хоч і докладні, але, на його погляд, надто вже спрощенні пояснення, здебільшого зосереджуючись на явищі дітородіння. Він цим не вдовольнявся і продовжував самостійні дослідження.
