Едуард Фіккер
ЗОЛОТА ЧЕТВІРКА
За вікном дме весняний вітер і падає сніг впереміш із дощем. Але в моєму кабінеті затишно й тепло. Тютюновий дим мені аж нітрохи не заважає, навіть навпаки — створює своєрідну атмосферу. Вона якась заспокійлива, сіро-голуба, просякнута пахощами кави.
Переді мною лежить щойно розпочата справа. Не подумайте тільки, що Вашек Небеський — мій близький приятель. Хоч я добре знаю його, бідолаху. Це наш старший лейтенант. Гадаю, він неодмінно сподобався б вам. Йому років тридцять. Красивий, ставний, він має безліч принадних рис.
Так, кожного з нас це не минає — всі ми рано чи пізно закохуємось! Іноді після цього все йде шкереберть. Народ має рацію: велике кохання спалює серце і розум. Та кажуть і інше: великий розум спалює любов. Хотілося б знати, що трапилось із Вашеком Небеським. Що в ньому перемогло — пристрасть чи розум?
На Вашека завжди оглядались дівчата. Але, як мені відомо, за Мартічкою він бігав сам. Як вони кохали одне одного! З того часу, як він освідчився їй, і до сьогоднішнього дня, коли справа його потрапила в мої руки, пройшло вісім щасливих місяців. Коли вони вперше поцілувались — мені невідомо. Але були вже на самому порозі шлюбу — і раптом…
Вашек якось познайомив мене з Мартічкою Вальтеровою. Худенька й тендітна, вона все ж таки була чарівною.
І не лише зовні. На мене вона справила враження навіть дуже гарної й розумної. Працювала секретаркою в консульстві однієї дружньої нам країни. Роботи вистачало. У старшого лейтенанта теж було доволі справ. На нашій службі завжди крутишся, як муха в окропі.
Марта Вальтерова була дуже самостійна. Я й досі пригадую порух її губ, спокійні жести, самовпевнену посмішку, слова, що потрапляли просто в ціль і, до того ж, були на диво точні й меткі. Мені здається, що й хода її була якоюсь особливою. Чи не від цього ноги Мартічки завжди здавалися гарнішими, аніж насправді.
Вашек Небеський розповідав, що саме ця її хода привернула його увагу, коли він побачив Мартічку вперше. Звичайно, він також доклав усіх зусиль, аби зазирнути їй в очі. І тільки-но це йому вдалося, як він став невпізнанним.
Гаразд. Я теж не поклоняюся бездушній красі, навіть якщо у неї панчохи з чорними п'ятками або з швами! Та пождіть-но хвилинку! Адже нашої розповіді це не стосується. З вашого дозволу, я далі говоритиму про себе лише необхідне. Моє особисте життя не має в цій історії жодного значення. Я — оповідач. І хай вас не цікавить, хто я та який із себе. Головне, що я все знаю і можу поділитися з вами. Ось це, на мій погляд, і заслуговує найбільшої уваги.
Ну, а тепер уявіть собі, що о дев'ятій годині вечора у старшого лейтенанта Вашека Небеського любовне побачення з Мартічкою Вальтеровою. Вони домовились зустрітися в клубі. Хлопець чекає вже півгодини, а його кохана все не йде та не йде. Вашек дзвонив у консульство — можливо, Мартічка затрималась на роботі, потім три рази додому, та все дарма.
А слід сказати, що Вашек належить до того гатунку закоханих, яких хвилює кожна дрібниця. І водночас він твердо переконаний, що вміє ховати своє хвилювання. Та де там! Всі в клубі прекрасно розуміють, що він чекає дівчину, і кожен бачить, як він хвилюється. Можливо, вам відомо, що жоден представник нашої нації не може жити без кави — працює він чи одпочиває. Звичайно, коли не спить. Вже до десятої Вашек вихилив три чашки і двічі напхав недокурками попільницю. Метрдотель співчуває йому і на власний розсуд наказує принести четверту чашку кави, значно міцнішу, ніж попередні.
Чверть на одинадцяту. Хтось нишпорить очима, шукаючи Вашека біля входу. Та то не Мартічка, а якийсь в'юнкий сорокалітній чолов'яга.
Він має вигляд добряка. Зодягнений гарно, але без претензій. Смугасті штани і чорний піджак, застебнутий на всі три ґудзики. То наш дивакуватий Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка. Ніхто з нас не пропускає нагоди розстебнути два крайні ґудзики на його піджаці. Це вже стало звичкою. Гонзик лиш лагідно посміхається до кожного. Та щойно виходить за двері, одразу застібує всі ґудзики знову.
Ми здебільшого ходимо в цивільному — самі розумієте: нелегко було б нам робити свою справу в «повному параді». Ми ж не якісь там денді, не ходимо в лакованих штиблетах, хоч ці три ґудзики нашого Гонзика чомусь завжди дратують кожного з нас. Як кажуть: проти факту не попреш.
Та цього разу наш Гонзик зодягнений у досить легке, але тепле світло-зелене пальто. Це вже, по-моєму, занадто!
Коли треба когось негайно знайти, то це найскорше зробить Гонзик. Ви ж будете марно нишпорити серед сотень відвідувачів клубу. Гонзик одразу стає серйозним, посмішка раптом щезає з його очей, брови нахмурюються, а рука лізе до кишені за блокнотом. Він зазирає в нього, і посмішка знов осява його лице.
Так само чинить Гонзик, наближаючись до Вашека. Здається, він і сам не знає, як опинився в клубі.
Сьогодні обидва вони в цивільному, і буде, мабуть, краще, якщо їх зустріч скидатиметься на цілком випадкову. За вміння й спритність, з якими Гонзик тримає себе, ми радо прощаємо йому всі дивацтва.
Ось він наблизився до Вашека і майже з ніжністю промовив:
— Товаришу старший лейтенант, полковник жде вас об одинадцятій… Нагальна справа.
Потім знову дістає блокнот, щось перекреслює в ньому огризком олівця і біжить далі.
За цей огризок, який, здавалося, ніколи не поменшає, ми й причепили до Гонзика прізвисько Тужка.[1] Він зовсім не сердиться. А ви вже, певно, думаєте, що він у нас на побігеньках?.. Скоро ви пересвідчитесь, що це не так. Гонзик часто виконує дуже трудні і важливі доручення і робить усе старанно й совісно. Отже, свої гроші отримує не дурно. І все ж таки мені його шкода.
За часів першої республіки він був фінансовим чиновником. В 1938-му залишив це місце одним із останніх. Не підкорився протекторатові й потрапив до концтабору. Бідолаху ганяли по рейху туди й сюди, аж поки в сорок п'ятому ці табори стали розвалюватись, і Гонзик утік. Потрапив під останній наліт і дістав контузію голови, що і позначилось на його пам'яті.
Коли отямився, не міг навіть згадати, хто він та де жив і що робив перед війною. Лише опісля вдалося встановити його ім'я, і Гонзик довідався, що його рідні загинули в Панкраці.[2] Це так приголомшило бідолаху, що пам'ять почала до нього повертатись… І важко сказати, чи то він тільки пригадував усе, чи спостигав від початку до кінця. Лише іноді пам'ять зраджувала йому, тоді Гонзик зупинявся і вперто думав, де ж він тепер живе. А жив він у двох стареньких тіточок, які берегли його над усе.
Гонзик Тужима ще, як то кажуть, не зовсім оклигав, але провали пам'яті з'являються у нього дедалі рідше. Цілком можливо, що скоро він зовсім вичуняє. Адже психіатри вважають його нормальним. Одну лише якість його ніяк не повернути — не повернути колись притаманний йому бойовий дух. Хоробрість назавжди втекла од нього. Та ми не гудимо Гонзика за це. Він людина надійна.
Я трохи одхилився од теми. Старший лейтенант Вашек Небеський втратив надію гарно провести вечір. О пів на одинадцяту він вийшов із дверей клубу.
З'явитись до полковника посеред ночі було цілком звичайним явищем на нашій службі.
Ось і одинадцята.
Полковник сидить за письмовим столом, на якому нічого не видно, крім попільниці, настільної лампи і світної плями од неї. Полковник — чудова людина, якби тільки не смалив отих своїх смердючих сигар, йому вже десь біля п'ятдесяти. Опецькуватий і коренастий, а на обличчі незмінно блукає посмішка, що міниться то лагідністю, то надмірною суворістю. Він — добрий і здібний організатор і цілком, як то кажуть, на своєму місці. Пережив багато. На щоці шрам — пам'ять війни, ліва рука паралізована — наслідок автомобільної катастрофи. Його розумна голова здається трохи завеликою. Жмутка попелястого волосся, мабуть, вистачило б лише на голову вп'ятеро меншу. Дивує і глибокий бас цього чоловіка. Іноді він аж гримотить! Ідучи вулицею, полковник спирається на палицю — розбитим під час війни понтонним мостом йому покалічило ногу. Не можна сказати, щоб він був колись красенем, та це, по-моєму, його аніскілечки не турбує.
По другий бік столу, в шкіряному кріслі, сиджу я.
Заходить старший лейтенант Небеський. Вітається. Я подаю йому руку й, не кажучи жодного слова, підсовую крісло навпроти себе. Полковник простягує руку через стіл, запрошує сідати. Голос начальника глибокий, кошлаті брови суворо насуплені.
Він оглядається на двері, ніби хоче пересвідчитись, чи вони щільно зачинені. Потім, звертаючись до Небеського, каже спокійно і серйозно:
— У нас неприємності. Хтось викрав код ВХ-222.
Вашек ледь помітно здригається. Дивиться на мене. Я лише знизую плечима. Тоді він знову звертає погляд до полковника.
— Хто ж міг його видати? — пита з недовірою.
— Я або ви, — каже полковник. — Третього бути не може.
Це дійсно так, але ж це безглуздя! Полковник киває в мій бік і пояснює:
— Капітану Калашу доручено розслідувати цю справу.
Обличчя його нічого не говорить, ніби цим сказано все. Він висовує паралізованою рукою шухляду й бере звідтіля нову сигару.
Я вже, здається, відзначав, що коли наш полковник запалює сигару, все кидається в паніку — миші, пацюки, міль, а з усіх прилеглих вулиць тікають собаки. Не знаю, де він дістає оті сигари і чим їх надушує, але їх дим викликає задуху.
Він пропонує також сигарети мені й Вашеку. Всі ми куримо, і збоку це, певно, скидається на конференцію.
За посадою я підкоряюся полковнику, а Вашек — мені. Та вище начальство дало мені доручення негайно розслідувати цю справу — і тут, як то кажуть, не до рангів.
Тому я діловито заявляю:
— Не виключено, що й деякі попередні коди було видано. Що ж стосується коду ВХ-222, то в його викраденні ми цілком певні.
