— Є ще четвірки й іншого кольору?
— Чорна — в самого шефа.
— В Лебруна?
— Можливо.
— Ви його бачили коли-небудь?
Він заперечно хитає головою.
— Чув тільки про нього. Бачити не доводилось.
— Знаєте ще кого-небудь з членів організації?
— Жовта четвірка — у керівника групи. Руда — у заступника шефа. Більше нікого не знаю…
— Яке завдання стояло перед вами?
— Координувати саботажі на залізниці.
— А хто вами керував?
— Центр.
— У вас є плани диверсій?
— Ні, — він категорично хитає головою. Потім щось, очевидно, згадує й додає: — Я дуже жалкую про все.
— А де ж ці плани?
– }х більше не існує. Я знищив усе за вказівкою рудої четвірки.
Він як по писаному повторює параграфи наказу:
1. Знищити всі папери!
2. Позбутися зброї.
3. Виявляти свою лояльність до ЧСР.
Він уже боявся власної тіні. Жив мов у якомусь кошмарі. Вістей од спільників не було. Тоді він зовсім занепав і вирішив тікати на той бік.
— А як ви дістали наказ рудої четвірки?
— Од рожевої четвірки.
— Ви з нею знайомі?
— Ні, — відказує Колда з тремтінням у голосі. — Якийсь чоловік зліз із поїзда, передав наказ і одразу зник.
— Ви впізнали його по носовичку?
— А по чім же ще, — бубонить Колда, втираючи піт. Повертаємось назад. Франтішека Колду без особливих формальностей взято під варту й одіслано, куди слід.
Ось бачите. Шпигуни, виявляється, заметушились. Значить, ми таки напали на слід. Тієї ж ночі я доручаю Карличку ще раз оглянути квартиру Вальтерової — може, і в неї знайдеться носовичок з четвіркою.
— Цілком можливо, — погоджується Карличек. — Я бачив там шкатулку з чудовими хусточками. Шкода, що ми не переглянули їх кожну зокрема!
— Цілком зрозуміло, — додаю я, — що треба оглянути й мешкання Криштофа.
— Криштофа? Це вже ніяк неможливо.
— Чому? Хіба його квартира теж щезла?
— Та ні. Нам невідомо, куди він зник. Хоч він живий-здоровий. Навіть дзвонив нам по телефону. Коли ж дізнався, що вас немає в Празі, пообіцяв ще раз подзвонити завтра. Він у виселку Високому Карловарського району.
Я йду спати. А наступного ранку, рівно о восьмій, знову з'являюся в своєму кабінеті. Лагідно світить сонце. Його золотаве проміння ніжно лягає на мій стіл. Раптом я помічаю старанно випрасуваний носовичок із подвійним «L», вишитим золотими нитками. Розумієте, золотими! Не важко здогадатись, що це незмінний жарт Карличка і що він видобув його з шкатулки Марти Вальтерової. Хвилинку, але ж Колда про золоту четвірку не говорив…
Зв'язуюсь телефоном з ким треба. Докладно розповідаю про Колду та його психоз. Може, він пригадає золоту четвірку? Та цілком вірогідно, що він про неї не знає. Адже золота четвірка мусить бути чимось особливим, скажімо, належить самому шефові.
В десять годин до мене дзвонять міжміським телефоном. Я терпеливо вислуховую якесь шкряботіння, уривки чиїхось розмов, поки нарешті лунає чоловічий голос.
— Я розмовляю з капітаном Калашем?
Одразу впізнаю Криштофа, хоч його голос дещо змінився — мабуть, од відстані, що відділяє нас.
— Хто це? — питаю вдавано байдужим голосом.
— Криштоф.
— Так. А що вам потрібно?
— Нарешті! Я цілих три дні не можу до вас додзвонитись. Двічі мене не з'єднували взагалі.
— Що вас так мучить?
У мене таке враження, що він ось-ось розридається в трубку. Голос лунає нервово, а іноді й тремтить, наче з переляку. Я намагаюсь говорити спокійно. А він тим часом не вгаває:
— Добре було б, якби ви приїхали сюди. Це, перш за все, в ваших інтересах. Ви розумієте, про що йде мова?
— Звідки ви дзвоните? — запитую я.
— Будь ласка, запишіть: виселок Високий Карловарського району. Дзвоню з поштового відділення. Я живу в восьмому номері. Власне, не можна сказати живу… Я тут… Та про це потім. Машиною ви швидко сюди доберетесь.
— Навіщо?
— Як то навіщо?
— А чого ж мені їхати до вас?
— Не мучте мене, благаю вас! Розповім про все при зустрічі.
— А може, нам ліпше поговорити в моєму кабінеті? Я пошлю за вами машину.
— Ні за що в світі я не переступлю більше порога вашого кабінету, — відповідає Криштоф трохи аж занадто поспішно. — Та й звідси мені не можна їхати. Я все вам поясню. Приїздіть швидше, га?
— Куди спішити? Може, краще завтра?
— Завтра? О, господи! Гаразд, хай завтра! Може, я якось витримаю…
— А що там скоїлось?
— Він знайшов мене й тут! Знаєте, хто?
— Знайшов. Дивно! А од нас він утік, пане Криштоф.
— Це справжній диявол. Він знав, що я стежу за ним.
— Що ж, я більш здивувався б, якби було навпаки. Скажіть, а там є десь поблизу відділок держбезпеки?
— Є. Та ви приїздіть самі! І не баріться!
— Гаразд! Покладіть трубку — розмову хай однесуть на наш рахунок. Бувайте!
Я викликаю Карличка.
— Мені потрібна карта Карловарського району. Негайно пошліть Гонзика Тужиму, хай візьме її в архіві.
Обізнаність Гонзика може пошкодити мені й Криштофу. Тим ліпше. Хай, нарешті, виринуть на поверхню ті, що так довго й старанно ховаються в тіні.
— А вам, Карличек, доручається збір потрібної інформації про восьмий номер будинку в виселку Високий. Зробіть це швидко і обачливо. До ваших послуг телефон, телеграф і радіо. Завтра вранці я поїду туди, і мені не хотілося б діяти з зав'язаними очима.
— Кого ви візьмете з собою?
— Нікого. Якби я довіряв Криштофу, то весь той виселок давно вже був би блокований зі всіх боків. Але тому, що цього, як мені здається, жадав би й сам Криштоф, ми не вчинимо так. Хіба ви вже забули будинок номер п'ятнадцять на Височанах?
— Цього я ніколи не забуду! — Карличек блиснув скельцями й пішов.
Розбитний Гонзик Тужима через хвилину заніс мені кілька карт. Кладе їх на стіл і привітно посміхається. Піджак його, як завжди, застебнутий на всі ґудзики.
Я вибираю одну з карт і повертаю йому решту з таким виглядом, ніби не бачу його посмішки та застебнутих ґудзиків.
Розгорнувши перед собою карту, поринаю в роздуми. Одшукую виселок Високий. Від нього до північно-західного кордону не більш двадцяти кілометрів. Шлях, що веде до виселка, в ньому й кінчається. За Високим — жодного селища, лише ліс та державний кордон. Обираю найзручнішу дорогу. Бачу, що мені доведеться на 147 кілометрі звернути праворуч, а там вже — рукою подати.
Ждучи вістей од Карличка, знайомлюся з донесеннями про Вашека Небеського. Він поводить себе добре. Заспокоївся. Працює фізично й відпочиває. Людей не цурається, і всі вважають, що він приїхав у відпустку. Це майже так. Вашек з охотою бере участь у розвагах. Дівчата сохнуть по ньому. Та він жодною не цікавиться. Дарма!
Ще раз перечитую протокол допиту Франтішека Колди. Він більше не торочить дурниць. Зізнався у всьому: порушував графік руху поїздів, ховав у себе шпигунське спорядження, підтримував стосунки з незнайомими людьми, що з них він декого міг би впізнати. Головним його завданням була підготовка великої операції. Та діставши наказ рудої четвірки, він усе знищив. Твердить, що все йому остогидло і він хотів утекти за кордон. Завербувався тому, що не згоден з нашим політичним устроєм. Хоч я думаю, що його штовхнула на це політична байдужість.
З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.
— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз
