шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.
— Криштофу?
— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.
— Ви розмовляли з ним?
— Так.
— Він знає Криштофа?
— Ні.
— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…
Наступного дня я залишаю Прагу. Їду сам. Мчу з великою швидкістю. По небу біжать білі баранці, воно якесь напрочуд синє, бездонне.
Обідаю у великому готелі для курортників і знову мчу. Весіннє повітря ще ледве прогрілось.
Уважно стежу за кілометровими стовпами. На сто сорок сьомому роблю хвилинну зупинку. Потім машина з'їжджає на сільський путівець. Бачу покажчик з написом: «На Високий». На всьому шляху — жодної живої душі. Та ось і Високий. Зупиняюсь. Прямо до мене суне віз, запряжений парою коней. На ньому двоє мужчин. І більше тобі — ні душі, наче весь виселок вимер.
Мені це, чесно кажучи, не подобається. Одшукую поглядом будинок вісім, пригадую, що це мусить бути жовта вілла з невеличкою вежею. І справді, бачу кроків за двісті щось схоже на неї. Ліворуч, серед приземкуватих котеджиків, бачу будівлю, до якої тягнуться телефонні дроти. Ага, ось звідки дзвонив мені Криштоф!
Ставлю машину на обочину і йду до будинку вісім. Мовчазна й запущена будівля, проте номер на ній до того яскравий, що здається тільки вчора намальованим. Гранчаста вежа височить позаду вілли. Фасад, випнутий кутом на дорогу, прикрашено високими вузькими вікнами, шибки яких потьмарились од бруду. Одно з них розбите. Зазирнути всередину можна, лише ставши на приставну драбину.
Вхід до вілли — за рогом. Широкі двостулкові двері прикрашено різьбою. Одкрити їх не так-то легко. Над входом — ще троє вікон, широкі, але надто високо од землі. У мене враження, що їх прикривають важкі штори.
Вежа, цілком вірогідно, має три поверхи. В ній сила всіляких душників та віконечок, в які могли б пролізти лише сови та голуби.
На воротях висить мідний молоток. Я калатаю ним, але дім мовчить. Бачу, що двері трохи одхилені. Одна стулка піддається і скавучить, наче собака, в якого кинули каменем. Скрегіт цей чути не лише в будинку, а, мабуть, у всьому хуторі.
Здавалося б, Давид Криштоф мусить вибігти мені назустріч, та нічого подібного не трапляється. Певно, його немає вдома. Зайшовши, я плечем причиняю двері. Скрегіт лунає ще дужче. Переді мною декілька східців. Тиша, ніби на кладовищі, яке, між іншим, нагадує весь інтер'єр. Лівою рукою торкаюся до залізних дверей, на них величезний висячий замок. В темряві коридора видно ще двоє дверей. Одні — ліворуч, другі — праворуч. Простую до тих, що ліворуч. Коли відчинив їх, одразу зрозумів, чому Давид Криштоф не стрів мене на порозі, — він лежить посеред кімнати в калюжі крові. Голова розбита. Жодної ознаки життя.
Перш за все я уважно роздивився навкруги. Права рука Криштофа простягнута в напрямку купи білого каміння. На одному камінці стоїть глиняна кварта, що з неї й досі здіймається пара. На другому — чайник. Біля каміна — великий ящик з-під вугілля, ущерть набитий всіляким мотлохом. Поряд — розкидана купа дров. У головах Криштофа валяється кочерга, схожа на гарпун. Не важко здогадатись, що саме нею його вдарили.
Навпроти дверей, крізь які я ввійшов, бачу ще одну кімнату, запнуту зеленою ширмою. Очевидно, вона веде до вежі. Підходжу до дверей і одчиняю стулку: малесенький коридорчик одразу ж за нею тягнеться до кам'яних сходів. Повертаюся до Криштофа. Стою над ним так, щоб бачити двері до вежі. Огляд приводить мене до висновку, що Криштофа вдарили з годину тому, а можливо, й хвилин за тридцять до мого приїзду. Череп у нього пробито.
Злочинець, звичайно, встиг давно втекти. А може, ще десь тут? У нього ж мусить бути якесь завдання, коли він наважився на вбивство. Отож мені не дуже приємно весь час відчувати за спиною чиюсь тінь.
Та іншого виходу нема.
Серце Криштофа ледве чути. Проте він живий. Піднімаю його з підлоги й кладу на диван. Це все, що я можу для нього зробити. Потім вирішую збігати у виселок та викликати швидку допомогу. Везти його в своїй машині — значить, добити бідолаху, йому потрібна негайна лікарська допомога.
Звичайно, все це не є наслідком звичайної бійки. Мій погляд спиняється на дверях, що крізь них я ввійшов. У шпарі стирчить ключ. Ага! Я замикаю двері і йду до вежі. Треба пересвідчитись, чи там кого нема, а потім оглянути решту будинку.
Бігцем кидаюсь сходами вгору. Переді мною невеличка кімната з доволі високою стелею. Чимось вона нагадує кабінет чиновника. Під стіною шафа з книжками. Сховатися тут ніде. Поряд — ще менша кімната, захаращена мотлохом. Там — теж нікого. З першої кімнати — знову вихід до сходинок, які ведуть у приміщення з нішею, огородженою перилами. Східці вкриті густим шаром пилу. Проте в одному місці я бачу свіжий слід — слід пальців людської руки. Отож зовсім недавно хтось піднімався вгору.
З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема нікого. Приміщення скидається на спальню. Широке неприбране ліжко, шафа для одягу, стіл і стілець. На стіні кілька вкритих пилюгою картин. Ліворуч — звичайний рукомийник. Праворуч — дверцята, які виводять на дах.
Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…
Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.
Я опускаю пістолет.
— Виходьте!
Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.
Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:
— Спускайтеся вниз!
Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.
Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.
— Хто це зробив?.. Ви?
Вона заперечно хитає головою.
— А хто?
Здвигує плечима.
— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.
— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.
— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?
Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:
— Мені необхідно викликати Стржижків.
Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.
— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.
— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.
Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.
Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.
Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.
Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.
— Так ви пані Томанова? — питаю я.
Вона ледве чутно шепоче.
— Так!
«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.
— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?
Киває.
— Є у вас паспорт?
Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.
Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.
— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?
Вона заперечно хитає головою.
— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.
— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.
