Вранці Криштоф дійсно приходить до будинку суду.
Один з підлеглих Карличка бачив, як він спокійнісінько піднімався сходами. Другий чатував нагорі. Але Давид Криштоф мов крізь землю провалився.
Нічого надприродного не сталося. Захотів щезнути — й щезнув. Будинок суду для цього — найбільш підходяще місце. В ньому кілька виходів, і це добре знав Криштоф. Помітивши, що за ним стежать, він саме тут вирішив збутися своїх переслідувачів. І ось зараз робить, що хоче, а Карличек нічого й не відає про те.
— Найголовніше, — кажу я йому, — це з'ясувати, чому зник Криштоф.
— І куди! — додає мій невгамовний співробітник.
— Ні, перш за все «чому»! У нього, звичайно, доволі всіляких гріхів. А тут ще: знайомство з Лебруном… номер 29 511 і невідомий пасажир… таємнича подорож… Цілком можливо, що він таємно продовжує свою діяльність приватного детектива… А скорше тут пахне чимось дуже серйозним!.. Не з'явився до суду… Дав нам фальшиві відомості про музиканта з Височан. Підіслав лист, де нашу увагу відвертають до китайської шкатулки… Я особисто все це приписую Криштофу… Цікаво знати, як він пояснить своє зникнення з будинку суду… Я чомусь певен, що він знову з'явиться!
Карличек хмуриться. Він, мабуть, не дуже-то вірить моїм передбаченням. Та я наказую йому:
— Йдіть на квартиру до Криштофа й спитайте хазяйку, де він зараз. Вона, звичайно, нічого вам толком не скаже. Тоді підніміть на ноги всю кримінальну поліцію. Огляньте кожен закуток у будинку суду. Але робіть усе так, ніби ви турбуєтесь про життя й безпеку Криштофа. Удайте з себе щонайдурнішого, Карличек. Ви зрозуміли мене?
— Цілком, — лоб Карличка розгладжується. — Одне лише… Я зовсім не вмію клеїти дурня!
— Дарма. У нашому ділі все треба вміти!
Коли Карличек виходить, я берусь за листи, в яких повідомляється про минуле Вілема Гегела. Я глибоко переконаний, що його перевтілення в Яна Тужиму цілком можливе.
Мої міркування перебив телефонний виклик із Залізної Руди (на Шумаві). Повідомляють, що тамтешній залізничний службовець намагався втекти на дрезині в Баварію. Його ім'я Франтішек Колда. Коли злочинця наздогнали, він одстрілювавсь. Потім скочив з дрезини і пустився навтіки. Хлопці взяли його живцем. На першому допиті він мовчав, як риба. Під час обшуку у нього знайшли носовичок з дивною монограмою.
— Краще б ви під'їхали сюди, — сказали мені по телефону.
— Гаразд, — погодився я.
Замовляю оперативну машину. Гонзика посилаю за Карличком. Треба попередити його, щоб усі нові дані про Криштофа він зберігав у таємниці до мого повернення.
Мчу до Залізної Руди. Коли кудись поспішаю, завжди веду машину сам. Ніхто мене не супроводить.
На місці зустрічає мене поручник Рубеш.
— Вас це мусить зацікавити, — каже він.
Після швидкої їзди кабінет його чомусь здається мені похмурим і незатишним. Рубеш витягає з шухляди білий, акуратно складений носовичок і подає мені. Він тримає його так, щоб я бачив цифру, вишиту блідо-голубими нитками. Дві букви «L» розташовані так, що скидаються на четвірку.
— Що ви думаєте про це? — запитує Рубеш.
— Те, що й ви, — відповідаю я. — «Людвик Лебрун». Була в Колди ще якась інша хусточка?
— Так, але дуже брудна.
— Накажіть ввести затриманого.
За хвилину в кімнату заходить Франтішек Колда. Це чолов'яга непевного віку, але вже немолодий. У нього широке, вилицювате обличчя. Дивиться насуплено й очікувально.
— Сідайте.
Стілець стоїть посеред кімнати. Колда глипає на мене, готовий заперечувати все на світі. Та я не поспішаю, жду, поки він звикне до оточення. Він не витримує, почина соватись на стільці й нервово потирає руки.
Я запалюю сигарету.
— Будете відповідати?
— Ні.
— Ви вчинили одразу кілька злочинів: украли дрезину, стріляли в переслідувачів, незаконно носили зброю…
Колда мовчить.
— Нарешті, — додаю я, — вас видасть сам Людвик Лебрун.
— Який Лебрун? — піднімає він голову. — Я не знаю ніякого Лебруна.
— Ну, а Давида Криштофа?
— Не знаю.
А Марту Вальтерову?
Навіть не чув.
— А Еміля Маржака?
— Облиште мене в спокої! Нікого я не знаю!
— Що ж, це погано, — кажу я. — Ви не хочете відповідати?.. До речі, всі, кого я перечислив, — колишні співробітники організації «L»… Та ви не бійтесь, ми не будемо довго тримати вас. Посидите кілька днів, поки ваш шеф не дізнається, що ви тут. А він про це швидко пронюхає. Потім ми вас одпустимо на всі чотири вітри. Я певен, що він захоче якнайшвидше усунути вас, чи не так? Звідки ж йому знати, що ви нічого не вибовкали на допиті? Адже те, що ви зараз ось тут, переді мною, робить вас абсолютно непридатним для організації. А те, що ви мовчите, свідчить про вашу непридатність для нас. Ви розумієте, про що йде мова?
Обличчя Франтішека Колди ще дужче похмурніє. Він уперто дивиться собі під ноги. А я продовжую:
— Марта Вальтерова була вбита Лебруном чи кимось з його людей пострілом у голову. Водій таксі Еміль Маржак, який обслуговував таємну рацію, помер, одверто кажучи, неприємною смертю. Якийсь Давид Криштоф, що намагався виказати місце знаходження Лебруна, був забитий ножем та кинутий у річку. І жодного з цих злочинів ми не змогли попередити.
— Навіщо ви все це мені кажете? — ледве видушив із себе Франтішек Колда.
Очевидно, я правильно його зрозумів. Він належить до того типу істериків, які дуже бурхливо реагують на несподівані події й повороти.
— На те, — спокійно відповідаю я, — що ви теж можете зіткнутися з чимось подібним, вийшовши на волю. Те, що ви намагалися втекти, навряд чи буде до смаку вашим хазяям. Що ж стосується мене, то я, слово честі, випущу вас через кілька днів. З вас вийде непогана принада на більш крупного звіра.
Франтішек Колда кинув на мене зляканий погляд. Він мовчить, але я нітрохи не сумніваюсь: тепер скаже все, що знає.
— Дурниці ви верзете! — розлючено кидає він. Я беру носовичок із монограмою.
— Це ваш?
— Так, мій!
— Ні, не ваш!
— Чому?! Облиште мене в спокої!
— Тому, що тут чужа монограма — подвійне «L».
— Та це ж мітка пральні! — злорадно сміється він.
— Що ж, попитаємо і в пральні…
— Її давно не існує!
— Нічого, ми знайдемо слід.
— Що ж, шукайте собі на здоров'я!
Я обертаюсь до Рубеша і прошу його виділити двійко людей для охорони Франтішека Колди.
За кілька хвилин ми вже мчимо в напрямку Праги. Від удаваної хоробрості Колди не залишилось і сліду. Ще б пак, йому ж невідомо, куди ми їдемо, а я мовчу, ніби неживий.
Приїхали вже поночі. Я викликаю Карличка. Зайшовши до кабінету, він крізь скельця окулярів пильно озирає нашого бранця.
— Є щось нове? — питаю я начальницьким тоном. — Кажіть тільки «так» чи «ні».
— Так, — відповідає Карличек і кидає на мене промовистий погляд.
Франтішек Колда, оцей істерик, нагадує тепер мішок з кістками. Нижня губа його безвільно одвисла.
Я відкриваю справу з ініціалами «Р. Л.», яка вже складається з кількох томів, і одшукую документи про Марту Вальтерову та Еміля Маржака. Показую Колді фотографії.
— Не знаю, — пригнічено каже він.
Тоді я підсовую йому фотографії, зроблені вже після смерті Вальтерової і Маржака. Обличчя його поблідло, в очах — невимовний жах.
Я кидаю Карличку:
— Візьмеш своїх хлопців та поїдемо на квартиру до Маржака.
І ось ми знову в машині. На цей раз попереду сидить водій у формі. Франтішек Колда нагадує похованого живцем.
Квартиру Маржака опечатано. Карличек обережно знімає пломби. Заходимо. Колда вже ледве тримається на ногах. Клацає вмикач. Спалахують лампи.
— Шукайте в білизні хусточку з монограмою «L».
Моє передбачення цілком реальне. Просто неймовірно, коли такої ж хусточки не виявиться й тут. У мене є список речей, які після смерті Маржака було передано його сім'ї. Ніякого носовичка з монограмою там не було. Нам теж не можна докоряти, адже ми дізналися про нього лише після арешту Франтішека Колди. Наявність хусточки у Маржака я хочу довести скорше собі, аніж цьому істерику.
Хлопці тим часом роблять свою справу швидко і точно, наче роботи.
— Ось він! — вигукує Карличек, простягаючи руку з апломбом і спритністю циркового фокусника.
Носовичок абсолютно схожий на інші. В куточку — два «L», що нагадують четвірку. Правда, на відміну од Колдиного, тут монограму вишито блідо-рожевою ниткою.
Франтішек Колда важко дихає.
— Поштар, — видушив він із себе.
Я киваю. Так, тут все залежить од кольору ниток.
— Що означають ці четвірки?
— Конспірацію, — хутко одповідає він.
