військових об'єктів. Усе це свідчило, що він був шпигуном. Потім з'ясувалось, що це Вілем Гегел — материй розвідник і знаменитий шифрувальник. Чому на ньому опинився одяг полоненого, було й залишилось загадкою. Можливо, його підстрелив хтось із націстів, і він, важко поранений, заповз у підвал.
Другий був ще живий, хоча в нього теж виявили жахливу рану на голові, заподіяну уламком стіни. Бідолаху одвезли в госпіталь. Там його одходили, але після важкої травми він позбувся пам'яті. Не знав навіть, де його дім, звідки втік та як звати.
Ледве пригадав, що потрапив до підвалу під час повітряного нальоту. Там зустрів іншого втікача, важко пораненого. Хотів допомогти йому, але в будинок влучила бомба, і його самого оглушило.
Всі намагання видобути ще що-небудь з кволої пам'яті так і зосталися без успіху. Спочатку він говорив лише кілька скалічених слів, що нагадували чеські, його одіслали до ЧСР, і лише згодом хтось із колишніх в'язнів концтабору висловив гадку, що це, очевидно, Ян Тужима, який після поранень та важких поневірянь так перемінився.
Зачувши це ім'я, хворий вперше виявив ознаки свідомості. Дехто з колишніх знайомих теж упізнав у ньому Яна Тужиму. Дві його тітоньки з радістю прийняли й притулили сердегу.
Ян Тужима був колись фінансовим чиновником, потім прикордонником. У 1939 році він і кілька його товаришів покинули кордон одними з останніх. Двоє впізнали його. Ян Тужима поступово пригадував свою підпільну роботу і багато іншого. Пам'ять поступово, але все настирливіше поверталася до нього. Він ніби заново народився. Правда, і досі не розлучається з отим блокнотом, хоч, думаю, скоро він йому буде не потрібний.
Випадок з ВХ-222 наштовхнув мене на думку, од якої я ніяк не міг відмовитись. У квітні 1945 року з одного концтабору втік невідомий, його було поранено німецькою зброєю, притому ззаду. Втікач сховався в одному з порожніх будинків. Одначе він не був Вілемом Гегелом.
Шпигун Вілем Гегел завжди був з німцями, у них він і шукав би собі захисту. А коли б навіть виникла помилка, вони б стріляли у нього спереду.
Другим у будинку ховався справжній Вілем Гегел. Ховався од Червоної Армії, яка виявилась значно ближче, аніж він сподівався. Тоді він надяг на себе лахміття якогось в'язня.
Гегел випадково потрапив у товариство невідомого, що помирав. Бомба зробила їх бранцями підземелля. Гегела теж поранило, а його сусід помер.
Через два-три дні підійшли визволителі, які для Гегела були суддями. Він вирішив позбутися своїх документів і підкинув їх мертвому. Страх і незгоди теж зробили його схожим на в'язня. І Гегел, цей хитрий шпигун і провокатор, придумав цікаву річ: він помінявся ім'ям із мерцем, цілком упевнений, що того одразу закопають.
Коли його визволили з підвалу, він мовчав. Знаючи кілька слів, можливо, чеських, лише нерозбірливо повторював ці слова. Його вважають чехом, а йому тільки цього й треба. Так він потрапив у ЧСР.
І йому пощастило. Нічого дивного, адже він схожий на того, чиї документи привласнив.
Схожий на Яна Тужиму, сивий і худорлявий, він цілком відповідає своїй ролі нещасного, котрий утратив пам'ять. Починає обережно намацувати грунт і виявляє, що спокійнісінько може жити в личині Яна Тужими. Адже спогади витягують не з нього, а, навпаки, він із своїх співбесідників. Поступово йому нагадують про загиблих батьків, про те, як він був прикордонником. Всі поважають його і вірять отим його вигадкам.
Нам пощастило віднайти деякі напери, що їх було знайдено у померлого. Почерк на них, безсумнівно, Гегела, якщо він був тоді в підпалі. Нам зостається лише порівняти його з почерком Яна Тужими. Не може ж Гегел під личиною Яна Тужими до невпізнання змінити його. Наші графологи все ж таки докопаються до істини.
Мені повідомили, що справу Вілема Гегела буде надіслано нам на ознайомлення. Моє припущення щодо морфію поки що залишається тільки припущенням. Можливо, що Гегел здійснив це якимось іншим чином.
До того ж, замість сподіваного переляку, він може спокійнісінько зайти, як це робить наш Гонзик Тужима, невинно посміхнутися і сказати:
— Знаєте, я, виявляється, зовсім не Ян Тужима, просто це ім'я мені нав'язали…
Та я готовий до всього.
А може, я йду хибним слідом і тільки даремно гаю час? Може, Гегел поклав мене на лопатки, винищивши під самим моїм носом всю шпигунську зграю? І головне, що хтось так хитро спинив мене на шляху до мети. Адже і досі нам не вдалося докопатися до суті справи, як ото пророчив автор анонімного листа. Так, без китайської шкатулки нам все ж таки не розкрити таємниці золотої четвірки.
Карличек останнім часом дивиться на мене, як на хворого. Певен, що він знову вигадав якийсь жарт, лише не наважується висловити його.
Ось він заходить до мене і каже:
— Знаєте, товаришу капітан, що всі ваші припущення нічого не варті. В той час, коли Криштофу підмінили таблетки, Гонзик сидів у кіно й солодко спав. Як бачите, у нього повнісіньке алібі.
— А хто вам казав, що їх підмінив Гонзик?
— А хіба ви думали інакше?
— Не обов'язково йому було робити це самому. Крім того, він міг побувати в лікарні і в інший час…
— Звичайно, — погоджується Карличек. І знову дивиться на мене, як на хворого.
— Ну! — не витримую я.
— Підозрювати Гонзика — просто безглуздо.
— Тоді сідайте і слухайте…
І я розповідаю йому все, що знаю про Гегела-Тужиму. Ніколи ще хтось не слухав мене з такою увагою,
— А тепер, друже, — кажу вже цілком спокійно, — і мені хотілося б знати: чи дійсно це так безглуздо?
— Н-да, воно, звичайно, теє, проте тут багато дечого не так. Візьмемо хоча б папери. Цілком можливо, що їх і не писав Гегел. Не виключено навіть, що його там зовсім не було.
— Гадаю, що був, — кажу я. — Адже з тих пір він ніби крізь землю провалився. Всі вважають його мертвим.
— А хто-небудь знав його особисто?
— Дехто знав. Проте жоден із його спільників не захотів відгукнутись.
— Я б на їхньому місці вчинив так само, — задумано каже Карличек.
Після цього він зник кудись на цілих три дні. Лиш надсилав мені повідомлення про Гонзика.
А я тим часом вивчав заплутану справу Гегела. Порівнявши знайдені в різних місцях папери, я дійшов висновку, що всі вони написані рукою Гегела. Правда, з почерком Тужими в них немає нічого спільного. Проте хай краще розберуться експерти.
А Гонзик поводить себе на диво спокійно і безтурботно.
Нарешті з'являється Карличек.
— Уявіть собі, — доповідає він, — наш «підозрілий» Тужима щовечора сидить за скульптурою, яку хоче подарувати своїм тітонькам.
Я не бачу в цьому чогось особливого. Може, він хоче заспокоїти нерви, обдумати як слід те, що відбувається. До речі, експерти не можуть дати певної відповіді — папери дуже постраждали.
— Ну, й що ви думаєте про це?
— Виходить, що цей Гегел куди хитріший за Криштофа. Та коли б нам уже знайти справжнього Тужиму.
— Я теж не проти.
— Тоді, товаришу капітан, приготуйтесь до несподіванки… Я знайшов для вас записку справжнього Тужими.
Це зовсім вивело мене з рівноваги.
— За якихось три дні! А я вже шукаю її півроку.
— Гик, але ж не там шукали, — майже лагідно каже Карличек.
— Де ж ви її знайшли?
— Слід лише простягнути руку…
— Карличек! — обурююсь я.
Він засовує руку в кишеню і витягує звідти вчетверо згорнений аркушик паперу. Напис майже стерся, але ще можна розібрати слова:
Дочитавши, я глипнув на Карличка. Він винувато дивиться на мене волошковими очима.
— Сподіваюсь, вам зрозуміло, що це написано Яном Тужпмою?
— А де ви її взяли?
— Довелося довго-таки побігати, — зітхає Карличек. — Адже у Гонзика не залишилося навіть шкільних зошитів. Тоді ми звернулись до його тіточок. Ви ж говорили, що буде краще, коли Гонзик помітить, що ми ним цікавимось. На всякий випадок я захопив пістолет, але одразу ж пожалкував, що не купив краще тітонькам торт. Вони довго мізкували і, нарешті, пригадали цю невеличку цидулку з в'язниці. Вам же відомо, що за фашистів той, хто діставав білу оповістку, виходив на волю, жовту — потрапляв до концтабору, а червону — ішов на смерть. Червону отримали батьки Гонзика. Урни з їх попелом мусили одіслати тітонькам, та вони десь загубилися в дорозі… Старенькі сховали цидулку Гонзика, боячись, що її знайдуть гестапівці. Сховали так, що вже й самі потім не могли знайти. І ось вона тут.
Я легенько потираю лоб, намагаючись не пропустити жодного слова.
— У них є давній сімейний альбом, де ви зможете побачити Яна Тужиму. Правда, важко щось порівняти з теперішнім Тужкою. Лежить на животику в чому мати народила. На іншій фотографії він з батьком і ненькою, років дев'яти. Мені довелося одірвати фотографії, — звичайно, з дозволу стареньких, — та на звороті жодних написів не було. Трапилось так, що я випадково підійшов до стіни, де колись висіла чиясь фотографія. Спитав у стареньких, і виявилось, що то було фото батьків Гонзика. Після їхньої смерті вони перемістили його у велику раму, де зберігались інші сімейні реліквії. Слід було їм лише нагадати про це, як одразу ж знайшлася й цидулка Гонзика. — Карличек весело підморгує. — Виходить, що я йшов проти вашої гіпотези, та головне в усьому — успіх, а він ось — перед вами. Без вашого дозволу я давав цидулку графологам, і вони одразу ж засвідчили почерк сьогоднішнього Тужими.
Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:
— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.
Карличек знизує плечима.
— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.
