— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?
— Котра зараз година?
— П'ять хвилин на дванадцяту.
О дванадцятій дістанете відповідь.
Що ж, я можу й зачекати.
Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.
— Хто це?
— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.
Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.
— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.
— Спасибі.
Гонзик мовчить, посмішка його згасла.
— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.
Я перекидаю пакети в руках.
— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…
— Може, я зовсім і не Ян Тужима…
Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі інші папери належать Гегелу.
— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.
Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.
— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?
— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.
Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.
— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!
Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…
Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.
— Я розумію ваш настрій, — каже він.
Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»
Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:
— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…
Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…
Та Карличек, знай собі, гугонить:
— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ- 222.
Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.
— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?
Моє питання нітрохи його не бентежить.
— Знаю, це не так легко.
— У вас є якийсь план?
— Ні.
— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.
— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.
— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.
— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?
— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.
— Вона пішла без його відома.
— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?
— Вона могла взнати його і від когось іншого.
— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?
— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…
Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.
— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…
Я ніби й не чую.
— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.
Що можна заперечити проти цього?
— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?
— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.
— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.
Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.
А він тим часом продовжує:
— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!
Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.
— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.
— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…
— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.
— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.
Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.
— Ходімо, Карличек, — кажу я.
— Куди?
— За пістолетом Небеського…
Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.
Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.
— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!
І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер на арешт.
Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.
Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.
— Сідайте, — кажу я.
Карличек сідає неподалік од дверей.
— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.
Він тримається бадьоро й цілком спокійно.
— Так. Я зізнаюся у всьому.
Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.
Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.
І ось дев'ята година ранку.
