— Зверніть увагу ще ось на що. Чому ця леді не користується автомобілем з дипломатичним номером? Чому ходить фотографуватися саме до Фієдлера? Невже слава про його ательє долинула аж до неї? Щось мені не віриться. Вчора ми трохи притиснули Фієдлерів. А вони відчули небезпеку ще раніше і поспішили знищити апарат для перегляду мікроплівки. Тому немає нічого дивного, що пані Госсарт «ненароком» завітала до ательє. Випадковість у даному разі виключена, у всякому разі, я в неї не вірю. Апарат для перегляду мікроплівок може спокійнісінько стояти і в пані Госсарт. Ця красуня мусила бути сьогодні в ательє, так само як і я. Якщо Фієдлери займаються шпигунською діяльністю, то, виходячи з «героїчних» вчинків старого, вони працюють лише на англійську розвідку.
Карличек втомлено позіхнув. Я слухав його і дивувався: адже нещодавно те ж саме сказав полковник.
— І ця елегантна Елізабет прийшла сфотографуватися! — додав Карличек після деякої паузи. — Мене вона, звичайно, не сподівалася там зустріти. А коли вже так сталося, то мусила б сидіти собі тихенько перед об'єктивом, доки я не заберусь звідти. Та її, очевидно, зацікавили Арнольдові коханки, головним чином Клімова. До цього часу ні пані Госсарт, ні Бедржих Фієдлер не знали про їхнє існування. Ця леді ризикнула втрутитися в той спектакль, бо знала, що з нею нічого не трапиться — вона особа екстериторіальна. Що їй шепотів Бедржих Фієдлер, сховавши голову під чорну запону, про це ми довідаємось тільки тоді, коли притиснемо старого до стіни.
— Вона довезла Клімову додому?
— Так, за той короткий час, що вони були разом, дипломатка могла наговорити їй сім мішків. Мені ж довелося скористатися послугами власного транспорту — добіг на своїх двох до трамвайної зупинки, приїхав до Клімової і там лише переконався, що вона жива й здорова. Ну, а звідти — прямо до вас.
— Я накажу вас відвезти додому, — сказав я. Але Карличек над чимось замислився і, здається, не розчув моїх слів.
— У неї в родині досить дивні стосунки, — глибокодумно мовив він. — Як і скрізь, у всьому винні батьки. Мати Клімової теж проклинає своїх батьків. Вони були такі розумні, що зіпсували життя своїй дитині: видали її заміж за такого деспота, що вона з ним не жила, а мучилась. Клімова змогла вільно зітхнути тільки після його смерті. Почала заводити легенькі романчики, любила бучно погуляти і за веселими вечірками забарилась з перебудовою власного життя. А роки минали. Вона ще й тепер хотіла б згадати молодість, та в кишенях порожньо. Тим-то й дає повну волю своїй дочці — нехай хоч Віра бере від життя все, що може. Дочка в неї непогана, але занадто розбещена: мовби хоче відгуляти й за себе, й за маму. Вона була б значно гіршою, коли б не потрапила під вплив Арнольда Фієдлера. Та, на мою думку, її щастя з ним досить хистке.
Карличек говорив про це, втупившись поглядом у підлогу. Нарешті підвів очі на мене:
— За Арнольда вона не хвилюється, ось тільки не знає, що буде далі. У нього хтось узяв ключі від дачі, а він би їх сам не віддав…
Заглибившись у свої думки, я не слухав Карличка. Мене вивели з роздумів лише його слова про ключі.
— Що ви сказали, Карличку?
— Не виключено, що так воно й справді було, — продовжував він. — Наші працівники ще у вівторок запідозрили, що замок у дверях не був замкнений, коли злодій вибивав його сокирою. Прямокутне заглиблення в одвірку, куди заскакує замок, залишилося непошкодженим. Це означає, що незнайомий спершу відімкнув двері справжніми ключами, а потім уже імітував крадіжку із зломом. Закінчивши всі свої справи, він вийшов з будинку, знову замкнув двері і почав діяти ломом і сокирою. Висячий замок злодій скрутив як слід. А от вибивши внутрішній, раптом помітив, що забув його замкнути. Тоді він встромив ключ і зробив ним два оберти. Таке враження склалося в мене ще у вівторок. Але треба було перевірити, чи діє ключ у вибитому замку. Тобто треба було дістати справжній ключ. І я взяв його у Віри Клімової.
— І він відмикає замок?
— Дуже легко, — відповів Карличек.
Відкриття Карличка могло мати для нас важливе значення. Цілком можливо, що злодій лише імітував крадіжку із зломом — хотів зробити вигляд, що в нього не було ключів, але припустився прикрої помилки. Як би старанно не готувався злочин, уникнути помилок неможливо, тому що всіх дрібниць наперед не передбачиш. Ці помилки можуть багато про що розповісти, тому при розслідуванні справ на них і звертають особливу увагу. В даному випадку помилка відразу ж впала в око. Проте чи була це помилка злодія? Підтверджень ми не мали і тому могли прийняти цю версію лише умовно. А що, коли вважати припущення Карличка реальним?
— Якби хтось узяв у Арнольда Фієдлера ключі, — вів далі Карличек, — він би спокійно відімкнув дачу і не псував би замка — хіба що намагався б замести сліди свого знайомства з Арнольдом і його компанією. Але заждіть! — Карличек напружився, щоб не позіхнути. — Все сталося десь між неділею і вівторком. У понеділок Арнольд привіз шафу. Не може бути, щоб він приїхав туди з таким одоробалом сам. На дачі все було в порядку, в противному разі хлопець зчинив би гвалт. Він заніс шафу до кімнати, замкнув будинок, сів у грузовик і поїхав. Ключі, звичайно, були у нього в кишені. Я не думаю, що Арнольд приїхав на дачу мотоциклом і на нього хтось напав. По-перше, ми ніде не знайшли слідів боротьби, а по-друге, цей юнак вмів постояти за себе, до того ж, у нього був пістолет. Коли ми відшукаємо ту вантажну машину, нам буде легше встановити істину, а зараз це лише здогадки. І все ж в одному випадку злодій міг зробити саме так, як ми припускаємо: відкрити будинок ключами, а потім інсценізувати крадіжку із зломом.
— В якому саме, Карличку?
— Якщо цим злодієм був сам Арнольд Фієдлер.
— Ваша правда.
— Ви припускаєте таке?
— А чому б і ні?
Карличек розчаровано зітхнув:
— Тоді ми маємо елементарний обман держстраху. Віра Клімова заявила, що вони збираються обставити кімнату новою меблею, а стару Арнольд застрахував. Що ж, вони могли вдатися й до таких хитрощів. Грошей у Арнольда ставало все менше. Тому, приїхавши на дачу, хлопець потрощив усе. Шафа для одягу була новою, отже, він її не чіпав. Для того, щоб одержати гроші від держстраху, не досить вчинити шарварок в квартирі — треба зробити щось серйозніше. І він удав, ніби злодій настирливо розшукував у будинку якусь річ. Тепер залишалося подати страховий поліс і одержати відшкодування. Проте Арнольд і досі цього не зробив.
— Завтра ми ще раз подзвонимо в держстрах, — сказав Карличек і, нарешті, все-таки позіхнув. — Якщо мебля була застрахована, а в агентство ніхто не пред'явив поліса, то з Арнольдом щось трапилось. Мені дуже підозрілою видається поведінка Бедржиха Фієдлера, особливо його поїздка на Страссмайєровий майдан. Старий міг дуже легко залізти в кишеню до свого сина, а потім, щоб відвести підозру, заходився рубати все навколо сокирою. Скористатися ключами Віри Клімової він не міг, бо до сьогоднішнього дня навіть не бачив її. Очевидно, Бедржих Фієдлер разом із своїм сином заплутався в якійсь темній справі і тепер змушений мовчати. Він набрехав нам, що бачив його у вікно ресторану, і набрехав навмисне. А для підтвердження цієї версії виставив свідком Гадрабу, який начебто зустрів Арнольда в ательє. Хлопця там учора не було. Гадраба у змові зі своїм начальником, і вони удвох обдурюють нас. Арнольд не дзвонив по телефону в меблевий магазин. Це зробив за нього хтось інший. Цей же «хтось інший» послав туди гроші за шафу й водія з машиною. Все зроблено завбачливо. Арнольда в магазині не було, і хто саме поїхав з шафою на дачу — невідомо.
— Отже, ви прилучаєте до цієї справи і Гадрабу? — запитав я.
— Без жодного сумніву, — відповів Карличек. — Арнольд зараз або за кордоном, або мертвий, або хтось силоміць тримає його взаперті. Якщо він утік за кордон, то залишив тут ключі від дачі і якусь річ, небезпечну для Бедржиха Фієдлера. Тим-то старий так наполегливо її й шукає. Можливо, син навмисне чимось напаскудив своєму татоньку — вони ж жили мов кіт із собакою. Або залишив якісь компрометуючі документи, і тепер старому їх треба будь-що знайти. Далі. Якщо Арнольд узаперті — тут не обійшлося без пані Госсарт. Тоді стає зрозумілою її загадкова посмішка. Може бути й таке, що дипломатка стала його третьою коханкою і тримає Арнольда в себе як з політичних, так і з інтимних міркувань. На жаль, ми не маємо доступу в посольство. Коли цей юнак і справді сидить там — добровільно чи насильно — про це знає його батько, і, можливо, навіть це зроблено за його порадою. Менш вірогідно, що старий десь заховав його сам у якомусь підземеллі і тепер, виглядаючи у вікно, бачить оті галюцинації. Нарешті, третє припущення — Арнольд мертвий. Сам батько вбити його не міг. Він може лише знати, хто і коли це зробив, але є якісь причини, що примушують його мовчати. Якщо ми маємо справу із шпигунством, то в них убивство — звичайне виконання наказу. В такому разі Бедржих Фієдлер мусить покривати вбивцю, а на сина тільки зводити наклепи. До речі, щось схоже на це зараз і відбувається. З цього випливає, що нам необхідно уважно прочесати ліс і всю територію навколо дачі. Бажано також не припиняти розшуків в районі дев'ятнадцятого кілометра.
Я підвівся і поклав руку Карличкові на плече:
— Ви не чули, що після того, як Арнольд з'явився в місті, я дав розпорядження припинити пошуки в лісі?
— Не вірте в те, що він з'являвся в місті. Я не пригадую випадків, коли б мертві ходили вулицями та стрибали в трамваї.
— Ваша правда. Таких випадків ще не було. А щодо з'ясування можливості його зв'язків із розвідкою або втечі за кордон, ми вже вжили відповідних заходів. Ідіть, друже, відпочиньте! Я просто не можу дивитися на вас!
— Зараз іду. — Карличек глибоко зітхнув і підвівся. — Хочу лиш ще раз звернути вашу увагу на те, що між Бедржихом Фієдлером і Гадрабою можуть існувати дружні відносини. Інакше б вони так злагоджено не брехали. Ви не цікавились минулим Гадраби? Він часом не змінив свого прізвища? Не був, наприклад, Яндерою?
Для такого рішучого висновку у нього, очевидно, були якісь підстави.
— Ми це перевіримо, — заспокоїв його я. — Я займуся сам цією справою, а ви йдіть собі спати. Сліди Яндери десь загубилися. Ми спробуємо підійти до нього з іншого боку — простежимо минуле Гадраби. Вас це задовольняє? Тоді можете більше ні про що не думати.
Я виштовхав його з кабінету. Та перш ніж устиг зачинити двері, він обернувся до мене і закінчив:
— Мені здається, що апарат для перегляду мікроплівки теж може бути у Гадраби.
Після цього, нарешті, пішов додому.
У Карличка язик мусив би боліти не менш, ніж ноги. Він наговорив стільки, що в мене у вухах ще й досі лунав його голос. Заплутані, суперечливі здогадки, висловлені ним, занепокоїли мене. Я дав завдання своїм підлеглим перевірити декотрі з них, і почалися складні, хоча, можливо, й марні пошуки.
Кілька тижнів я був до того заклопотаний, що навіть не пам'ятаю, чи вистачало у мене часу що-небудь перекусити. Я ледве встигав стежити за діями співробітників, а про те, щоб глибше вникнути в роботу кожного, годі було й думати.
З'ясувати минуле Гадраби я доручив людям, які збирали відомості про родичів і знайомих Яндери. Це було досить нелегкою справою. Вони почали займатися нею ще з вівторка, однак поки що нічого не знайшли. Отже, підозра щодо Гадраби не підтверджувалась. Не було підстав не вірити йому, що Арнольд заходив до ательє.
Квартиру Фієдлерів прибирала пані Олсецька. Вона жила на Панкрацу.[4] Я вирішив поговорити з нею і, на щастя, застав її вдома. Ця літня, але ще струнка жінка з добрим обличчям, напевно, чистоту в квартирі ставила понад усе. Обвівши поглядом кімнату, я зробив висновок, що в сім'ї є немовлятко і хтось захоплюється малюванням. Виявилося, що зять господині — художник, а її дочка нещодавно народила дівчинку.
Чоловік пані Олсецької був муляром. Про це свідчив одяг, який він залишив для прання, і маленька люлька з коротким вибіленим чубуком. Такі люльки бувають лише у мулярів.
Молоде подружжя разом із дитиною пішло на прогулянку, пана Олсецького також не було вдома — він десь на Збраславі споруджував дачу для дітей. Цього я, звичайно, знати не міг.
Мій візит не здивував Олсецьку: на минулому тижні до неї вже приходив слідчий. Між нами точилася спокійна, дружня розмова. Я потім переконався, що з пані Олсецькою інакше й не можна: вона-бо не вміє сердитись і бурчати. В родині всі працювали, непогано заробляли і жили між собою в повній злагоді.
Я сидів за столом. Поруч стояла миска з духмяними домашніми пиріжками. Я ввічливо відмовився від частування, але мені так і хотілося з'їсти бодай один. Подумайте лишень: хіба часто доводиться холостякові ласувати домашніми пиріжками!
