— В якому ж настрої він повернувся?
— В досить похмурому.
— Ну, а як ви поводили себе?
— Я… я хотів примусити його покінчити з цим. Не міг же я виказати на рідного сина. Та в мене й не було інших доказів, крім цієї запальнички. Боже мій, якби він мені хоч трохи довіряв! Зрозумійте мене, це звичайне батьківське почуття…
— Нехай так, але це вас аж ніяк не виправдовує.
— Я згоден з вами.
Він, як і раніше, дивився у відчинене вікно..
— А тепер батьківського почуття немає. І це для мене найстрашніше. Хто завгодно, тільки б не Мілнерова!.. — Він трохи помовчав і вже спокійнішим голосом продовжував свою розповідь — Ще два з половиною роки тому Мілнерова була моєю коханкою. Я порвав з нею заради сина. Виявляється, вона була нашою спільною коханкою! Від однієї думки про це мені хочеться покінчити з собою.
— Як саме ви намагалися примусити його порвати з минулим? — запитав я трохи згодом.
— Я склав план і почав здійснювати його. Через кілька днів я сказав Арнольдові, що про нього нібито питали двоє якихось незнайомих панів. Він же, замість того, щоб признатися мені в усьому і покаятись, утік. Ще й досі десь ховається. Можливо, навіть утік за кордон. Я так зрадів, побачивши його з вікна ресторану, а він кинувся навтіки. Мені хотілося зупинити його, розповісти, що боятися нема чого — камера в мене, за ним ніхто не приходив…
— Ви хотіли вибачитись перед ним і повернути фотоапарат?
— Хто зна, що я зробив би, — сумно відповів Бедржих Фієдлер.
Я підвівся.
— Покажіть мені стіл, на який він поклав запальничку.
Я добре розумів Бедржиха Фієдлера. Незважаючи на те, що в нього був колись роман із вродливою вдовою власника фотокрамниці, він ніколи не переставав кохати свою померлу дружину. Отже, його почуття до Флори Мілнерової були зовсім іншими, хоч, звичайно, він не залишався до неї байдужим. Вчинки Бедржиха Фієдлера (будемо вважати їх благородними) виходили з його внутрішніх почуттів. Але він міг, зрештою, вважати за благородство й брехню.
Кімната Арнольда обставлена дуже просто: стіл з двома стільцями, біля стіни — металеве ліжко з пуховою ковдрою, дбайливо прибране руками пані Олсецької, шафа для одягу і комод. Вікно зачинене, але вуличний гамір пробивається й крізь подвійні рами. На полірованому столі товсте скло і на ньому підставка для авторучки. Жодної вазочки, серветки. Біля ліжка, на нічному столику, — електрична лампа.
Зате сусідня кімната, Бедржиха Фієдлера, забита абичим. Правда, не дивлячись на дводенну відсутність пані Олсецької, там ще зберігався якийсь порядок. Але це пояснювалося лише тим, що з учорашнього ранку Бедржих Фієдлер просто не мав часу і бажання нічим займатися.
Я звернув увагу на порозкидані по тахті подушки й зім'яту ковдру. Вони неначе свідчили про те, що цю ніч господар спав неспокійно. На письмовому столі біля вікна купа журналів, переважно спеціальних, і кілька книг. Поруч друкарська машинка. Тут Бедржих Фієдлер, напевно, працює вечорами при світлі настільної лампи. А у глибокому вольтерівському кріслі під торшером він, мабуть, любить читати і роздумувати над життєвими проблемами. Трохи далі — столик для квітів. На ньому під склом фотографії дружини й Арнольда. Біля самих дверей — тумбочка з телефоном. На стіні велика масляна картина з краєвидом. Під нею — великий секретер, поруч — вузька шафа для одягу. На полицях секретера — численні фотоальбоми і безладно розставлені книги. Зверху — глобус, годинник і якісь фотоприлади. Вікно завішене прозорою фіранкою.
У кімнаті стільки речей, що погляд стрибає уздовж стін, не знаючи, на чому спинитися. Батько й син жили поруч, а які різні в них інтереси й смаки.
— Дозвольте мені від вас подзвонити, — звернувся я до Фієдлера.
— Будь ласка, — байдуже відповів він.
Я набрав номер канцелярії управління.
— Негайно пришліть двох чоловіків з відділення Ц, — попросив я. — Нехай захоплять усе необхідне.
Фієдлер сів у глибоке крісло, біля торшера. Мої слова його зовсім не вразили. Вираз обличчя був спокійний.
— Якщо ви мали на увазі мою англійську кореспонденцію, — втомлено промовив він, — то приносити її не варто. Вона не потрібна…
— Ми попросимо вас лише дещо пригадати і правдиво розповісти нам, — пояснив я.
Він нічого не відповів. Сперся ліктем на бильце крісла, схилив голову на долоню і заплющив очі. Старий відпочивав, не звертаючи уваги на мою присутність.
— Сьогодні я занадто схвильований для такої серйозної розмови, — сказав він так тихо, що я ледве розібрав його слова.
Я стояв біля дверей, чекаючи співробітників. Від гуркоту надворі у вікні час від часу бриніло скло.
Нарешті задзеленчав дзвінок. Фієдлер не реагував на нього. Я відчинив двері і впустив двох працівників свого відділення.
Фієдлер навіть не поворухнувся. Він добре знав, що на нього чекає.
Один з працівників подав мені бланк ордеру на арешт. Я написав на ньому прізвище Фієдлера і поставив свій підпис. Чоловік узяв у мене папірець, уважно перечитав його і підійшов до господаря квартири.
— Пане Фієдлер! — вигукнув він. — Вам доведеться піти з нами. Одягайтесь.
Фієдлер продовжував сидіти в тій же позі. Тоді до крісла підійшов я і, поплескуючи його по плечу, сказав:
— Нам слід зробити це з двох причин: по-перше, вас треба допитати; крім того, на волі ви можете здійснити який-небудь необачний вчинок. Збирайтесь.
Від різкого руху рука, що нею він підпирав голову, вивільнилась, голова впала на груди і обважніле тіло сповзло на підлогу.
Бедржих Фієдлер був мертвий.
Почалася нерівна боротьба зі смертю. Не гаючи часу, ми винесли тіло Фієдлера в автомобіль. Я негайно подзвонив у лікарню. Пригадавши слова Фієдлера про недоцільність дальшого життя, я зрозумів, що він отруївся. Очевидно, саме в ту мить, коли подзвонили наші співробітники.
Всі спроби повернути Бедржиха Фієдлера до життя виявилися марними. Його серце зупинилося назавжди.
— Причина смерті буде відома лише після розтину, — втішав мене лікар, мій давній знайомий, з яким ми не раз зустрічалися в подібних випадках.
Карличек не з'являвся. Мабуть, досі відпочивав, і ми вирішили його не турбувати. Скала передбачав, що Карличек вважатиме самогубство Фієдлера останнім виявом його «героїзму».
— Я це знаю наперед, — сказав він. — Тому нехай шановний онук Фауста відпочиває собі на здоров'я.
Що й казати, ми таки мали справу з одним із «героїчних» вчинків Бедржиха Фієдлера. Але що його спонукало до цього? Підступна зрада Флори Мілнерової? Я пам'ятав, з яким презирством засуджував Фієдлер цю особу, але чомусь думав про те, що своїм самогубством він намагався уникнути відповідальності, коли його брехню було остаточно розкрито. Невже він робив усе заради сина і для того, щоб допомогти йому, пожертвував власним життям? Виходить, що цей люблячий батько захищав його, скільки міг, а потім, побачивши, що наробив багато помилок, вирішив забрати таємницю сина на той світ. Він добре розумів, що після першого ж допиту викриються всі його вигадки і доведеться казати правду.
… Я послав групу на чолі зі Скалою на квартиру Фієдлера, аби вони встановили, які там є хімікати, а сам пішов до себе.
Увечері я одержав термінове повідомлення. Сорок п'ять хвилин тому Віра Клімова вийшла з дому і взяла на вулиці таксі. Щойно вона зібралася сісти в машину, як наш працівник підійшов до неї і чемно запитав, куди вона має намір їхати, а також пояснив, що, доки не знайдуть Арнольда, ми вимушені стежити за кожним її кроком. Отже, коли вона і не дасть на це згоди, він все одно їхатиме слідом за нею на іншій машині.
Віра Клімова дошкульно запитала, на що саме вона повинна «дати згоду». Співробітник відповів, що хотів би її супроводжувати. Дівчина доброзичливо дозволила. Вона намагалася вдати з себе поважну даму, сказала, що цілком покладається на свого супутника, адже він, напевно, має й відповідне посвідчення. Потім посадила його в автомобіль поруч з собою, зауваживши, що він може супроводжувати її, аж доки це буде в його силах.
Шофер повіз цю дивну пару до резиденції британського посла. Там Віра Клімова вийшла з машини, сказавши своєму супутникові, що її запросили в посольство на чай. Розрахувавшися з водієм, вона зникла в дверях будинку, а нашому працівникові довелось залишитися на вулиці.
Я наказав, щоб він чекав Віру Клімову біля посольства. На допомогу йому послали ще одного працівника.
Чому це Елізабет У. Госсарт так раптово почала симпатизувати Вірі Клімовій? Я ні на мить не сумнівався, що саме вона запросила дівчину до себе. Пані Госсарт домовилась з нею про це, коли підвозила Клімову додому. Мені відразу ж пригадалось припущення Карличка, що Арнольд Фієдлер може переховуватись у англійському посольстві.
Я вирішив відвідати родину Клімових.
Згасав теплий недільний день. Сонце сідало за обрій, привітно посміхаючись людям. Я бачив групи городян з букетиками квітів, на вулицях пурхали, наче метелики, яскраво зодягнені малюки. Мирне і спокійне життя моїх земляків далося у важкій класовій боротьбі, і тепер його слід надійно захищати. На серці було тривожно — не давала спокою трагедія старого Фієдлера. Вдався він до такої розв'язки сам, чи його хтось примусив це зробити?
Можливо, старий безнадійно заплутався в тенетах шпигунства заради чужих йому інтересів і не зміг своєчасно збагнути, що той, хто намагався заподіяти шкоду суспільству, насамперед завдає її собі…
Самогубством він виказав себе. Ми не знали ще, в чому саме його вина, але, безперечно, він зробив це, щоб ми не викрили його до кінця. Але навіщо в такому разі старий розповів мені історію з запальничкою? Він міг би забрати цю таємницю в могилу, а тепер у нас залишився реальний доказ антидержавної діяльності його сина. Він міг, зрештою, не виймати з кишені цієї фотокамери і взяти всю вину на себе…
Цікаво, а що буде з Гадрабою? Його свідчення на перший погляд здаються правдивими. Але ж ще нічого невідомо про його минуле. Можливо, там виявляться такі деталі, що позбутися їх не допоможе навіть те, що вчинив Фієдлер.
Думаючи про все це, я підійшов до будинку, де жила Віра Клімова з матір'ю. Карличек вже розповідав мені про їх дивні відносини, а тепер я мав нагоду пересвідчитись у цьому сам.
Мені відчинила мати Клімової, безтурботна, байдужа до всього жінка. Вона іронічно посміхнулася, ховаючи за спину якесь шитво. Провівши мене до кімнати, стара закрила швейну машинку і, знявши окуляри, дала зрозуміти, що готова вислухати мене.
— Не знаю, чому вас так цікавить внутрішнє життя нашої сім'ї, — сказала вона, намагаючись бути спокійною. — Але можу з певністю сказати, що не збираюся поступатися своїми принципами.
— Ваше перевиховання не входить в мої наміри, — холодно відповів я.
— Тоді ви трохи розумніший від того, який приходив нещодавно. Він весь час повчав мене, як треба виховувати дітей у сім'ї. Повірте, що мені було просто смішно слухати його
