Олсецька назвала Арнольда невдалою квіткою, але особливо його не засуджувала. Фієдлерів вона знала більше двох років. Арнольд саме виходив тоді з дитячого віку. Отже, йому необхідна була міцна батьківська рука, яка вивела б його на життєву стежку.
— Жаль, що він не мій син. Я швидко б вибила всі дурощі з його голови. А батько не зумів стати для нього авторитетом — тільки знівечив його.
Я запитав пані Олсецьку про новий одяг Арнольда.
— Нові штани і куртка? — здивувалася Олсецька. — А якого фасону?
Я описав їй вбрання, яке бачив на синові Бедржих Фієдлер. Вона довго мовчала, а потім категорично відповіла:
— Ні, такого одягу я не пам'ятаю. Якщо хочете, я перелічу вам усі його речі, навіть краватки.
— Дякую, мені цього не треба.
— Нового літнього костюма він не купував. У цьому я переконана. У нього є ще з минулого року чудові коричневі штани і світла куртка. Навіть якби в цього хлопця й завелась зайва копійка, він витратив би її на щось інше. Коли ви їх бачили на ньому?
— Тут справа ось у чому, пані Олсецька, — почав я, приховуючи від неї правду. — Нам треба, щоб хтось підтвердив, що ці речі належали йому.
— Я цього підтвердити не можу, — рішуче відказала вона. — Швидше навпаки. Ви десь знайшли ці речі на березі і вважаєте, що він утопився?
— Ні, — посміхнувся я. — Це лиш моє припущення.
Тепер я остаточно переконався в тому, що Бедржих Фієдлер усе вигадав. У нас і раніше була така підозра. Адже він не міг не помітити, як вулицею пройшов юнак у шкіряному одязі, але навмисно замінив його одяг. Назвати щось із речей, які висять дома, означало — забрехатися. І він вирішив нас обдурити. Хай, мовляв, думають, що він учора зранку купив собі нове вбрання. Зайшов, наприклад, у магазин, там за ширмою переодягнувся, зняв шкіряний костюм, загорнув його в папір і… залишив. На перший погляд вигадка може здатися правдоподібною. Але Бедржих Фієдлер не довів свою брехню до кінця — він сказав, ніби бачив свого сина в цьому вбранні ще у вівторок.
— Пан Фієдлер запевняє нас, що зустрів на вулиці свого сина саме в цьому одязі, — пояснив я. Приховувати це від Олсецької не було потреби. Цілком можливо, що Фієдлер скаже їй те саме. — Але він, напевно, помилився. Мабуть, побачив когось схожого на сина: Тим більше, що цей юнак не звернув на нього жодної уваги. Я прошу вас нічого не говорити йому про це. У нього зараз стільки клопоту, що просто не варто тривожити його.
— Клопіт нічого не змінить. Треба було як слід виховувати дитину. Недаремно кажуть: бережи честь змолоду. А тепер хто зна, чим усе це скінчиться.
— Ви в понеділок заходили до них? — поцікавився я.
— Атож, заходила.
— Скажіть, а ви не помітили в квартирі нічого незвичайного?
— Ні. Хіба тільки те, що вже не було вдома молодого пана. З ним це трапляється дуже рідко. У понеділок він здебільшого ніжиться в ліжку аж до обіду.
— Отже, ви гадаєте, що в ніч з неділі на понеділок він вдома не ночував?
— Цього я не знаю. Ліжко було розстелене. Вони ж самі ніколи не прибирають.
— О котрій годині ви прийшли до них?
— Десь о пів на одинадцяту. Від нас це далеченько. Ще з вулиці я побачила відчинені вікна.
— З цього ви зробили висновок, що там вже нікого немає?
— Ні.
— І я так думаю. Влітку приємно спати з розчиненими вікнами.
Олсецька розсміялась, наче я пожартував.
— Спробували б ви там поспати! І на хвилину очей би не заплющили! Хіба ви не знаєте, що будинок стоїть на перехресті? Тут тобі і трамваї, і машини, і мотоцикли — все, що завгодно. До того ж, перед самісінькими вікнами зупинка. Навіть уночі важко заснути. А в понеділок, пригадую, ремонтували трамвайну колію, і робітники галасували на всю вулицю. Їхня квартира на першому поверсі, то ж ви, очевидно, розумієте, як там весело жити. Звичайно, можна звикнути до всього. Коли пан Фієдлер повернувся з війни, він спершу не знаходив собі місця в тому пеклі. Молодий пан, правда, швидше звик. Отож там не сплять з відчиненими вікнами. До того ж, з вулиці летить стільки пилу і диму, що доводиться зачиняти обидві рами. Я б нізащо не згодилася там жити.
— Чому ж тоді були відчинені вікна? Вас це не здивувало?
— Здивувало?! О, я надто добре знаю звички холостяків! Просто на плиту збігло молоко. Пан Фієдлер пішов приймати ванну і забув про нього. Молоко виливалось потроху, вогонь у конфорці не згасав, і вся квартира наповнилася таким чадом, що нічим було дихати. Тому пан Фієдлер і розчинив вікна. Понад годину я чистила плиту.
Бедржих Фієдлер відчинив вікно десь о сьомій годині ранку. Значить, Арнольда вдома вже не було.
Я попрощався з пані Олсецькою і пішов провідати Бедржиха Фієдлера. Він мав бути дома, його попередили, щоб він далеко не заходив.
Дорогою я подзвонив з телефону-автомата в управління. Виявилось, що мене запитував Лоубал. Він повідомив: Бедржих Фієдлер повернувся додому досить невеселим. Мабуть, після спектаклю Карличка з коханками Арнольда.
Я сів у трамвай і глянув на годинник. Шістнадцять сорок дві. ГР-2 почав передачу…
Шістнадцять п'ятдесят. «Зараз полковник слухає звіт про передачу», — подумав я.
Нарешті трамвай привіз мене на околицю Праги, до старого будинку, який стояв літерою Т на перехресті трьох вулиць. Будинок той був під наглядом, але спостерігач не знав мене, і тому він не виказав себе.
На перехресті було й справді гомінко. Я подзвонив. Двері відчинив сам господар і мовчки глянув на мене скляними очима. Він був без піджака.
— Дозвольте, пане Фієдлер? — спокійно запитав я.
Він не відповів, повернувся спиною й безшумними кроками попрямував до кімнати. Я зачинив двері і рушив слідом за ним. У передпокої було кілька дверей — двоє менших проти входу, більші — праворуч і ще двоє — ліворуч. Ті, що праворуч, були прочинені. Вони вели до непривітної темної кухні з вимощеною великими плитками підлогою. Із стелі звисала лампа в скляному абажурі. З кутка виглядала кахельна груба, якою вже давно не користувалися.
Бедржих Фієдлер вмостився на канапі, втупившись поглядом у вікно.
— Що нового, пане Фієдлер? — спробував я розпочати розмову. Але Фієдлер навіть не глянув у мій бік. Так само мовчки він, мабуть, сидів і перед моїм приходом. Ще вчора говіркий і жвавий, ще на щось надіявся, а сьогодні став до всього байдужий.
— Ви не хочете зі мною розмовляти?
— Нема про що, — відповів він, не змінюючи пози.
— Яке враження справили на вас коханки сина?
— Ніякого.
— Може, ви покажете мені свою квартиру?
— Робіть, що хочете. Мені однаково. Я втратив сина… — Він говорив поволі, ледве вимовляючи слова. — На роботі в мене теж було безладдя, я це добре розумію. Який з мене начальник! Знімуть — і добре зроблять. Адже мене ніхто ніколи не слухав і не розумів, крім моєї покійної дружини. Навіщо мені жити? Краще вже накласти на себе руки.
Я присів до нього на канапу.
— Зачекайте з такими висновками, пане Фієдлер. Спершу ми розшукаємо вашого сина.
— Не хочу я його бачити! Він напаскудив, немов погане цуценя, і тепер боїться поткнутися на очі навіть батькові.
Така категоричність в його словах мене дещо здивувала.
— Чим же він так провинився?
Фієдлер спробував посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою, і це надало його обличчю ще більшого розпачу. Можливо, це й було тією «рішучістю», що на неї розраховував Карличек.
— Я вже вам натякав, — почав він крижаним голосом. — Його спосіб життя і заробітки… все це нечисто. Я попереджував його. Потім захищав, як міг, і приховував те, що знаю. Адже ж він — моя дитина. Але більше я мовчати не можу. Годі! Інтриги з Мілнеровою… Ненаситна самиця! Вони обоє зраджували мене, глузували з моєї сивини. Я стерпів би все, тільки не це. Зараз мені важко розібратися у своїх почуттях, але я буду близький до істини, коли скажу, що ненавиджу його. Він став для мене зовсім чужий і не гідний того, щоб я замовчував його вину. Ось, подивіться… — він засунув руку в кишеню, — … цього ви не могли знайти серед його речей.
На долоні в нього лежала хромова запальничка, трохи більша розміром, ніж звичайна.
— Знаєте, що це? Найсучасніший шпигунський фотоапарат з мікроплівкою. Чудова річ, чи не так?
Я взяв запальничку в руки, відсунув задню стінку і зазирнув усередину. Камера виявилася порожньою.
— О, ви добре обізнані з апаратом, — сказав Фієдлер.
— Це не перший екземпляр, який мені доводиться конфісковувати, — відповів я. — Як він потрапив до вас?
— Конфісковувати… — повторив за мною Фієдлер і схвально кивнув головою. — Звичайно, я показав вам його не для того, щоб знову забрати. Цю іграшку мені також довелось конфіскувати. У Арнольда. Я викрав її в нього.
— З нового літнього костюма?
— Ні. Якось він повернувся додому серед ночі напідпитку, витяг з кишені речі і поклав їх на стіл. Я зайшов до нього в кімнату і зауважив, що далі так бути не може, і навіть пообіцяв звільнити його з роботи. Але у відповідь він лише розкотисто зареготав і так штовхонув мене, що я ледве втримався на ногах. А сам пішов у ванну. Я наблизився до столу і там серед інших речей побачив це.
— А плівка в апараті була?
— Ні, не було.
— Пригадайте краще, пане Фієдлер!
— Плівки не було… Я не міг навіть поворухнутись і переляку і стояв так, аж поки він не повернувся. Почувши кроки, я миттю сховав запальничку до себе в кишеню. Арнольд не сказав мені жодного слова. Він вимив голову під душем і, не роздягаючись, ліг спати.
— У вашій родині це стало вже звичкою, — зауважив я, — як тільки хтось піде приймати ванну, неодмінно щось залишає без догляду. Один — шпигунський фотоапарат на столі, інший — молоко на плиті.
Бедржих Фієдлер удав, що не розуміє мого натяку.
— Прошу, продовжуйте, — вибачився я. — Ви ж ще не скінчили?
— Звичайно… Наступного дня він почав шукати запальничку. Я навмисно затримався вдома. Коли ж я поцікавивсь, що сталося, відповів, що це не моє діло, — просто загубив одну річ. Це мене насторожило. Я довго роздумував, як бути. І вирішив поки що помовчати. Нарешті він гримнув дверима і пішов геть, його не було аж до ночі. Мабуть, думав, що десь загубив цей мініатюрний апарат, і їздив на мотоциклі шукати його. З п'яних очей він просто забув, що приніс його додому. Можливо, перед цим ходив кудись проявляти плівку і сподівався, що разом із нею залишив апарат.
