— Ви лестите мені, — відповів я, кидаючи в крісло портфель «гостя». — Ви розіграли з себе такого шахрая, що куди вже мені братись до вас!
— Дякую за визнання, — вклонився Карличек. — Є у вас якісь критичні зауваження щодо моєї поведінки?
— Єдине — не треба так часто лаятись.
Ми проаналізували події дня. Як справи у Скали з вивченням минулого Гадраби?
— З цим Гадрабою просто біда, — роздратовано сказав Карличек. — Боюсь, що він здогадується про наші дії. Але до цієї справи він не має жодного відношення. Тримати в себе Клімову він не може — в його маленькій квартирі це просто неможливо. Мотоцикла в себе він також не переховував. Ми можемо легко встановити, де він був у першу половину дня в понеділок, коли перевозили шафу. Якщо Гадраба, як завжди, працював зранку в ательє, — а Бочек і Мілнерова повинні це пам'ятати, — то його алібі сумнівів не викликає.
Звичайно, все це було так, але ж Гадраба збрехав нам про те, що Арнольд заходив до ательє.
Нерозв'язаним залишалося й питання з Вірою Клімовою. Що все ж таки сталося з нею?
Обов'язково треба було навідати Лоубала. Як він себе почуває?
Цікавили також наслідки першого допиту агента ГК 12/37. Не можна було залишатися байдужим і до розшуків автомобіля, який відвозив Арнольдову шафу. Машин могло бути дві. Одна привезла порожню шафу до будинку Фієдлерів, а інша повезла її на дачу вже з тілом Арнольда.
Вимагала дослідження версія про вбивство Арнольда, а значить, слід шукати місце, де його закопано. Треба ще раз уважно обстежити всю дачу. Десь повинні ж залишитися непомітні сліди.
— Візьміть туди «двірника» Бедрну, — порадив Карличек. — Він знає на дачі кожний закуток.
Не завадило б ще раз оглянути газовий лічильник на квартирі Фієдлерів, а також серйозніше допитати Флору Мілнерову.
Питання про місцезнаходження документів, які викривають резидентів двох ворожих розвідок, було найважливішим. Але чи існують такі документи взагалі?
— Карличку, — сказав я, щоб заспокоїтись, — давайте спершу довідаємось про стан здоров'я Лоубала.
Він набрав номер телефону канцелярії.
— Стан пораненого задовільний, — відповіли мені.
— Які-небудь термінові повідомлення є?
— Ні, немає. Товариш полковник запитував, чи все у вас гаразд.
— Доповісте, що все йде як слід.
— Старший лейтенант Скала просив, щоб ви, коли зможете, подзвонили йому.
— Добре. А як поводиться затриманий?
— Досить спокійно. Його зізнання записано на магнітофонну плівку.
— Віддайте переписати. Копію одішліть полковникові.
— Слухаюсь. Особу агента встановлено по картотеці втікачів за кордон.
Я натиснув на важіль і телефону і подзвонив додому старшому лейтенантові Скалі. Карличек підійшов до мене і притулив вухо до трубки, щоб також почути голос свого начальника.
— Це ви? — запитав Скала дзвінким голосом. — От і чудово! Як справи? Добре? Де там мій дезертир? З ним усе гаразд?
— Цілком. Просить передати вам свій привіт.
— Ну, що ж, дякую.
Скала доповів мені, що нагляд за посольством триває. Віра Клімова звідти не виходила й досі.
Інші повідомлення були маловтішними — вантажну автомашину, що відвозила шафу, розшукати не вдалося.
Що стосується Гадраби, то співставлення його біографії з досить скупими відомостями про Яндеру майже нічого не дало.
— У мене є ще один хід, — каже Скала. — Хлопці відшукали мені старого, який запевняє, що впізнав би Яндеру навіть тепер. Завтра зранку я поговорю з ним.
Карличек одійшов від телефону і провів долонею по чолу.
— Все це зайва робота, — зітхає він. — Повірте мені, Юліус Гадраба ніколи не був Яндерою, та й, зрештою, яке це має значення. Про те, що Арнольд заходив до ательє, говорив не Яндера, а Юліус Гадраба. Яке нам діло до Яндери!
Я не випускаю з руки телефонної трубки. Мій співрозмовник на протилежному кінці мовчить. Потім я чую його голос:
— Дуже вас прошу, хай підійде до телефону той тип, якому першому спало на думку, що прізвище Гадраби вигадане.
Я простягнув Карличкові трубку, але той одразу втік.
— Скажіть, що мене вже немає! — вигукнув він, зачиняючи за собою двері.
Наступного дня, у п'ятницю, я вийшов з дому рано-вранці. Черговий по канцелярії Гонзик Тужима зварив мені чорну каву. Я ждав Трепинського, готуючи розпорядження про те, як краще здійснити суботню акцію на віллі професора Коларжа. Вночі надійшло повідомлення, що матрос — кур'єр західноберлінського шпигунського центру, припливе увечері по Лабі до Мелніка. Яке в нього завдання, ми не знали.
— Не думаю, щоб він з'явився біля тайника, — сказав я. — Якщо ж усе-таки з'явиться, треба його негайно заарештувати, і обов'язково в зоні дев'ятнадцятого кілометра. Це підтвердить, що тривога Майєра не була безпідставною.
З полковником я поки що не зв'язувався. Необхідну інформацію він одержить з копії протоколу допиту «гостя». Цей агент, виявляється, прибув не повітряною кулею. Він вистрибнув з літака на кордоні в той час, коли ми одержали радіограму чекати на нього. Цим у Західному Берліні намагалися спантеличити органи безпеки на випадок, якби вони перехопили повідомлення ГР-2. «Гість» стрибав з великої висоти. Ніч була темна. Повітряні потоки занесли його аж до центральної Чехії. Приземлившись, він вирушив до мети. Йому спершу треба було з'ясувати обстановку, перевірити, чи не викрили Майєра, чи все спокійно на віллі професора. Він переховувався в лісах, але дощ, що розпочався в середу, примусив шпигуна покинути свою схованку і допоміг нам схопити його. Інакше ми могли б чекати на нього ще кілька днів, і хто зна, чи не переплутав би він усі наші плани.
В картотеці втікачів за кордон «гість» значився як колишній артист Оскар Кос.
Я ще раз запитав про здоров'я Лоубала. Мені повідомили, що він пробуде в лікарні не менше місяця.
Потім з'явився Карличек. Вигляд у нього був досить похмурий.
— Сідайте, Карличку, — сказав я. — Зараз ми вас почастуємо чаєм. А за хвилину прийде й старший лейтенант Скала.
Почувши про Скалу, Карличек рвучко підхопився.
— Я й забув, що мені треба зайти до Гадраби. У мене є одна ідея…
— Знову щось самостійне, Карличку?
— Ні. Мені доручили дещо з'ясувати в ательє…
— Тоді біжіть. — Я від щирого серця бажав, щоб він там зустрівся із Скалою. Досить вже йому ховатись од начальника.
Нарешті з'явився Скала.
— Нічого не вийшло, — повідомив він. — Старий не впізнав Гадрабу. Яндера був на цілу голову вищий за нього.
— Карличек каже, що Гадрабу можна викликати на допит, — сказав я. — Для цього не обов'язково, щоб він був Яндерою. Досить того, що він набрехав нам про відвідини ательє Арнольдом.
Скала похмуро глянув на мене.
— Ви краще не захищайте того правнука Фауста, — промовив він. — Якби я був Гадрабою, то все одно наполягав би на тому, що зустрічався з Арнольдом в ательє. Фієдлер нам набрехав, але це не означає, що й Гадраба говорить неправду.
Скала ще не знав про нові обставини, які вдалося з'ясувати Карличкові, тому я перебив його:
— Я згоден з вами, але зараз нам треба розшукати могилу Арнольда, якого з божою допомогою закопали ще за шість днів до його «візиту» в ательє.
Скала здивовано слухав.
— Це, поза всяким сумнівом, крок уперед, — нарешті промовив він, — але треба ж було хоч трохи пожаліти тих, хто разом зі мною займався такою копіткою роботою.
— Без вас нам все одно не обійтися, — виправдовувався я. — Ось і зараз потрібна ваша допомога. Давайте обміркуємо склад пошукової групи.
Він погодився. Звичайно, з нами поїде й Карличек. Трепинський одержав завдання укомплектувати загін для завтрашньої операції.
— Чималу увагу треба звертати на дрібниці, — бурмотів Скала. — Часом якась незначна деталь може розповісти багато про що.
В цей час до кабінету зазирнув Гонзик Тужима і повідомив, що в приймальній просять підійти до телефону старшого лейтенанта Скалу. Скала підвівся і голосно перепитав:
— Що трапилось?
Ми урвали розмову, чекаючи, поки він повернеться до гурту.
За мить він відчинив двері і сказав:
— Треба негайно збиратися. У Юліуса Гадраби сердечний приступ. Швидка допомога відвезла його в лікарню. Перед смертю він хоче зробити якесь важливе повідомлення.
За якусь мить я був готовий до виїзду.
— Його помістили в окрему кімнату?
— Невже він не додумається до цього! — блиснув очима Скала.
— Хто «він»?
— Карличек! — образився Скала. — Це ж при ньому Гадраба знепритомнів! Карличек і наказав відвезти його до лікарні… Без вашого Карличка, видно, вода ніде не освятиться!
Автомобіль мчав щодуху. Скала ніяк не міг заспокоїтись.
— От ще мені біда! І знову винен отой правнук Фауста! Хіба ж за ним уженешся! Слава богу, що ще нічого не трапилось з Йозефом Бочеком.
Карличек чекав нас біля лікарні. Він вліз на переднє сидіння, причинив дверцята і, відсапуючись, сказав:
— Поїхали! Все вже готове!
— Зараз побачимо! — загрозливо промовив Скала.
