Ми в'їхали на територію парку, де знаходилась лікарня. Карличек спрямував машину до розташованого в глибині самотнього корпусу. Не встигли ми зупинитись, як він вистрибнув і побіг по сходинках. Біля дверей нас зустріло двоє. В одного висіла довга шкіряна сумка через плече.
Трохи далі прогулювався молодий лікар з сигаретою в зубах. Наблизившись, він сказав:
— Знову знепритомнів. Доведеться кілька хвилин зачекати.
— Хворий може померти? — запитав Скала. Лікар мовчки знизав плечима.
— Бачите, Карличку! — докірливо кинув Скала. Той засмучено кивнув.
— Товаришу старший лейтенант! Гадрабу все одно довелось би розпитувати про все. Просто він був схвильований подіями на роботі… А якби це сталося під час допиту в управлінні безпеки! Що б тоді…
— Навіщо ж вам було лізти до нього із своїми запитаннями?
— Хто знав… Я тільки поцікавився, чому він сказав нам неправду.
— А він — що?
— З ним і стався приступ.
— Він хоч що-небудь сказав?
— Лише глибоко зітхнув.
Скала стиснув зуби і злісно зауважив:
— Що й казати, ви вправний слідчий!
— Йому вже ввели камфору і дали випити ліки. Він мусить жити.
— Це буде більшим щастям для вас, аніж для нього.
Лікар зазирнув у палату і дав знак, що можна ввійти. Сам він кудись одійшов.
В кімнаті стояло четверо ліжок. Троє порожніх, а четверте — з Юліусом Гадрабою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, блідий, у розстебнутій на грудях сорочці. Відчувши, що в палаті людно, хворий розкрив очі. Вони були якісь безбарвні, водяні.
— Вам трохи краще? — запитав Скала.
Наш працівник завів магнітофон і наблизив мікрофон до вуст Гадраби.
— Мені вже кінець, — відповів Юліус Гадраба, насилу вимовляючи слова.
Потім тихо додав:
— Я не раз говорив, що в мене слабке здоров'я, але ж цьому ніхто…
Він і справді погано виглядав.
— Що ви хотіли нам розповісти? — лагідно запитав Скала.
— Правду… як людина, котра вже не житиме… Я зробив усе заради Бедржиха. Це була хороша, але нещасна людина.
— Що ж ви зробили?
— Допоміг його синові… за кордон.
— Яким чином?
Гадраба не відповів, утупившись нерухомим поглядом в стелю.
— Лікаря! — наказав я.
Карличек розчинив двері і вибіг з палати, я вийшов слідом за ним. З глибини коридора безшумними кроками швидко наближався молодий лікар. У руці він тримав шприц.
— Третій приступ, — сказав він, ледве глянувши на непритомного Гадрабу. — Почекайте кілька хвилин, біля дверей.
Коли всі вийшли з палати, Скала прошепотів:
— Він помирає. А перед смертю люди не брешуть. Отож годі шукати труп того, хто зараз прогулюється десь у Західній Німеччині.
Зробивши Гадрабі укол, лікар вийшов з палати.
— За хвильку можете зайти.
— Що з ним? — запитав я.
— Важка форма сугестивної іпохондрії. Ми його залишимо на дослідження, але вже й так ясно, що йому треба пройти курс психіатричного лікування. Психіка людини дуже впливає на її фізичний стан. Інколи непохитна воля допомагає організмові перебороти, здавалось би, безнадійне захворювання. А цей пацієнт, навпаки, — накликає хворобу сам на себе. Я це відразу помітив. Той, хто постійно переконує себе, ніби в нього щось болить, може й справді захворіти.
— Він упевнений, що скоро помре? — сказав Скала.
— Цілком можливо.
— Тоді поки що не кажіть йому про це. Нам треба ще хвилин п'ятнадцять. Потім ми перевеземо його в камеру попереднього ув'язнення.
Лікар заперечливо хитнув головою:
— Ні, так швидко ми його вам не віддамо.
Через хвилину Гадраба розплющив очі і здивовано промовив:
— Я ще живий?
— Поки що так, — підтвердив Скала. — Отже, не вважайте нас архангелами.
Гадраба продовжив свою розповідь. В розпачі Бедржих Фієдлер признався йому, що Арнольд причетний до антидержавної діяльності. За ним стежать, і він вимушений втекти за кордон, до англійських друзів батька. Поки що хлопцеві доводиться переховуватись. І Бедржих Фієдлер попросив Гадрабу, щоб той допоміг йому свідченням про те, буцімто Арнольд заходив до ательє. Це, мовляв, зверне органи безпеки на інший шлях, і тоді Арнольда не знайдуть…
— Коли він вас просив?
— У п'ятницю…
— А де був Арнольд?
— Не знаю і не хочу про нього чути. Я робив це не заради Арнольда. Мені жаль було його батька… Бедржих казав, що він не переживе ув'язнення єдиної дитини.
По щоках Гадраби покотилися дві сльозинки. Але його голос залишався спокійним.
— Все одно він помер. А я піду за ним…
Карличек тихо вийшов у коридор. Він прошепотів лікареві:
— Плаче.
— Це нічого, — відповів той. — Але час уже дати йому спокій. Зараз у нього криза, — пояснив лікар. — Ми ще подивимось: можливо, клінічне лікування й не потрібне. Головне, щоб він заспокоївся. Звичайно, добре було б, якби ви не поспішали з наступним допитом.
Біля входу він попрощався з нами.
— Гм, — мугикнув Скала. — Схоже на те, що Бедржих Фієдлер обдурив і Гадрабу…
Я подивився на годинник.
— О другій вирушаємо на дачу, — нагадав я. — Визнання Гадраби викликають необхідність ще раз все там уважно оглянути.
В управлінні на мене чекало ще багато незавершених справ. Тут зібралися й учасники завтрашньої операції. Кожному з них треба було поставити конкретне завдання.
— У кого є люстерко? — звернувся я до присутніх. На жаль, мене оточували лише чоловіки, і люстерка ні в кого не знайшлось. Я хотів подивитися, який вигляд має моє обличчя після нічної обробки комарами.
— Тільки б не захворіли на малярію, товаришу капітан, — сказав Трепинський.
— Коли б вам довелося посидіти там цілу ніч, ви б так не жартували, — відповів я.
— Враховуючи ваш досвід, я б узяв з собою густу вуаль, — не змовчав він.
Всім стало весело, і мені довелося нагадати, що ми зібралися сюди не для балачок.
Кожний дістав завдання, і загін розійшовся. Залишились тільки фотографи, експерти і наш лікар. (Він чомусь завжди буває не в настрої). Я вже згадував минулого разу, що ми зустрічаємось з ним лише біля мерців. Тому, побачивши його, я одразу взяв під сумнів «передсмертне» свідчення Юліуса Гадраби. Хоча, звичайно, все могло бути.
Нічого ми не знали й про документи, вигадані Карличком. Що й казати — вся наша «струнка» гіпотеза трималася на піску.
Для поїздки на дачу було споряджено три автомашини. Скала заздалегідь виїхав за п'ятнадцятирічним «двірником» Алоїсом Бедрною і привіз його до мене. Хлопець був низенький на зріст, з маленьким гострим обличчям і переляканими оченятами.
— Ти ж добре знаєш Арнольдову дачу і навколишню місцевість? — запитав я.
— Знаю, — погодився він.
— Ти дружив з Арнольдом?
Алоїс Бедрна опустив погляд на носки своїх розтоптаних черевиків і відповів:
— Мені подобається дача. Я теж хотів би мати таку… Може, коли-небудь і збудую, після того як закінчу навчання. Погано тільки, що там завжди надмірно пиячать і галасують.
Я сказав йому, що з Арнольдом трапилось нещастя. Вбивця закопав десь тіло Арнольда, а на дачі вчинив погром, щоб імітувати пограбування.
Алоїс Бедрна слухав мене, розкривши рота.
— Боже мій! — вигукнув він. — А хто ж це був?
— Хтось із тих, кого ти знаєш, — відповів я.
О другій годині дня ми виїхали. Алоїса Бедрну я посадив біля себе. Звістка про трагічну загибель друга схвилювала його, він принишк і більше ні про що мене не розпитував.
Машина зупинилась. Ми вийшли з кабіни і зняли пломбу з дверей будинку. Алоїс Бедрна все ще мовчав.
— Прогуляйся по території дачі, — сказав я йому. — Ходи і уважно роздивляйся. З тобою піде хтось із наших працівників. Коли тобі впаде в око якась дрібниця, повідом про це свого супутника.
