Алоїс Бедрна вказав тремтячою рукою на чорну шафу.
— Шафа хай тебе не цікавить. Вона до цієї справи не стосується.
Я подав знак Карличкові, щоб той супроводжував хлопця.
Алоїс недовірливо подивився на мовчазних чоловіків, які розходились у всі боки. Вони пересувалися обережно, уважно оглядаючи все навколо. Ми з Скалою залишилися біля хвіртки.
Видно було, як наші працівники колупають землю, розгортають траву. В кімнатах вивчали сліди на підлозі, стінах і речах.
Стояв чудовий літній день. З лісу долинав приємний запах живиці.
Ось вийшов Карличек і помахом руки покликав нас. Не чекаючи, поки ми підійдемо, він знову зник за дверима.
Зразу ж за ними, на викладеній кам'яними плитками терасі, стояв блідий, мов з хреста знятий, Алоїс Бедрна.
— Він каже, що поміж плитами росла трава, — мовив Карличек, намагаючись бути спокійним. — Значить, їх нещодавно піднімали, а потім знов поставили на місце.
— Це не я їх виймав, — перелякався Алоїс Бедрна.
— Йди, брате, посидь у машині, — заспокоїв я його….
За годину вістря рискаля торкнулося тіла мерця в шкіряному спортивному костюмі.
— Це схоже на античну трагедію, — висловився Карличек, коли ми повернулися до Праги. — Уявіть собі тихий літній вечір. Смеркає. На березовій лавочці, наче білий привид, самотньо сидить дівчина. А поруч, під кам'яними плитами тераси, лежить її коханий. Як ви думаєте, що б з нею сталося, коли б вона в ту мить знала правду?
— Напевно, збожеволіла б, — спокійно каже Скала. — Але навіщо вам смакувати такі жахи?
— Вони красномовно свідчать про те, до чого може привести байдуже ставлення до виховання.
Ми з Скалою були глибоко вражені долею Арнольда, яка підтвердила гіпотезу Карличка.
— Карличку, — тепло звернувся я до нього, — ви вже чимало попрацювали і зробили для нас багато корисного. Роль Августа Майєра у вашому виконанні — шедевр акторської майстерності. Проте з'являтися перед пані Госсарт вам не можна — вона вас одразу впізнає. Тому закінчувати цей спектакль доведеться без вас. А ви тим часом займіться вихованням свого нащадка, аж поки нам буде потрібна ваша допомога у розшуках вантажної автомашини і Віри Клімової.
Карличек мовчки переводить погляд то на мене, то на Скалу, і потім, наче щось згадавши, каже:
— Але ж тих документів у нас так і немає.
— Нічого, обійдемося й без них.
Тепер у мене чимало матеріалів проти «офіційних» шпигунів. Папери ледве влазять у конверт, який я збираюся «продати» двом господарям. Та найбільше злякається кожен з них, почувши з моїх вуст своє ім'я.
Пані Госсарт, звичайно, з нетерпінням чекатиме, поки я розправлюся з її колегою. Потім нервово схопить конверт № 2, кине на стіл гроші і тільки згодом, розірвавши конверт, виявить у ньому… чисті папірці. Та буде вже пізно: вона викриє себе.
Вілла Коларжа була єдиним місцем, де резидент ворожої розвідки міг розповісти про все. В іншому місці він став би верзти нісенітниці і ні в чому б не зізнався.
Вранці я знову в себе в кабінеті. Трепинський і члени його невеликого загону ще раз обмірковували всі деталі наступної операції.
Все, здається, як передбачалось, зостається лише переодягнутись та сісти в поїзд.
Рівно о дев'ятій двері мого кабінету прочинилися, і до мене зайшов Карличек.
— Що там у вас? — запитав я.
— Прийшов допомогти вам, — відповів Карличек замість привітання і, наблизившись до столу, дістав з кишені коробочку з-під духів. Потім посміхнувся і сказав:
— В ній документи, які розшукує пані Госсарт.
Я завмер від несподіванки.
— Роздивляйтесь, — запропонував Карличек. — Можливо, вам це видасться дивним, але, повірте, ніяких чар не було. Просто щасливий випадок. Такої думки дотримується навіть старший лейтенант.
Я взяв коробочку і мовчки розкрив її. Зверху лежало сантиметрів двадцять мікроплівки. Внизу — квадратний фотознімок, розміром шість на шість. На зворотному боці до нього було приклеєно негатив. Фото було зроблено в кафе. За столиком сидів сутулий Бедржих Фієдлер, а проти нього — елегантна молода жінка з чарівною посмішкою.
— Пані Госсарт, — підказав мені Карличек.
Дипломатка тримала в руці якусь річ, схожу на запальничку, але біля Бедржиха Фієдлера курива не було.
Я перевів очі на Карличка.
— Знайшли в Арнольда?
Він заперечно хитнув головою.
— В кишенях у Арнольда були всілякі дрібниці, а також пістолет Феруліка. Звичайно, шкіряний костюм він одягав не сам. Бідолаху обрядили в нього перед тим, як покласти в шафу.
— Тоді де це ви взяли?
— Спершу уважно роздивіться все, що там є.
Я дістав з коробочки ще одне фото такого ж розміру. Це була репродукція з тексту, надрукованого німецькою мовою:
Дати не було.
На самому дні коробочки лежав аркуш паперу. Я розгорнув його. Зверху твердим почерком стояв напис: «Нотатки Бедржиха Фієдлера».
Нижче проступали якісь помітки, зроблені олівцем. Папір був зім'ятий, літери стерлися, і тому я зміг прочитати лише кілька фраз. Очевидно, записи розшифровували зміст кадрів на мікроплівці.
— Карличку! Кажіть швидше, звідки це у вас?
— Може, я спершу вип'ю склянку чаю?
— Прошу.
Він сів за стіл.
— Мені просто повезло, — почав з усмішкою Карличек. — Працівникам універмагу вже набридло панькатися з Вірою Клімовою. Тому, коли вона знову не вийшла на роботу, її звільнили. Відчинили її шафку для одягу, вийняли звідти всі речі і передали матері. А та, побачивши цю коробочку, згадала, що в неї на квартирі хтось робив обшук, і прибігла до нас.
Я важко опустився на стілець. Треба було «засвоїти» розповідь Карличка.
До шафи Віри Клімової в універмазі Госсарт, звичайно, доступу не мала. Ця аристократична особа, очевидно, й не здогадувалась про існування подібних шаф. Отже, документів дипломатка не знайшла і тому неодмінно прийде на віллу Коларжа. Але мені тепер слід діяти інакше. Доведеться починати не з американського резидента, а з неї. Довідавшись про скарби, які потрапили до моїх рук, «шеф», безумовно, стане піддатливішим. Шпигунську діяльність пані Госсарт повністю викрито.
Їй разом із своїм партнером доведеться забиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.
— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.
— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.
Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.
— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.
Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.
Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.
Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.
Ми увійшли в будинок.
В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.
— Майєр прийде пізніш? — запитав він.
— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.
