червоний, біле світло над ними, тож я бачив їх дивні очі. Мене пройняв холод. Вони
нагадували павичевий хвіст, що до самої півночі плавав затокою. А потім в одну мить, не
видавши ні звуку, вони розтанули, мільйони і мільйони риб попливли геть. Маю гадку, що
вони, коли можна так сказати, пливли сотні миль на паломництво. Дивно. Але ти тільки
подумай, як башта має виглядати для них. Здіймається на 70 футів вгору, сяє Господнім
вогнем, виповнює тишу стоголосим ревом. Вони більше ніколи не поверталися, але, як ти
гадаєш, може, ті риби на мить подумали, що з’явилися на очі своєму Повелителю.
Я здригнувся. Пильно вдивлявся в сірий газон моря, що простягався в ніщо і в нікуди.
— Чого там тільки немає, — МакДанн кліпав очима, нервово пахкаючи димом. Весь день
його щось непокоїло, та він не говорив, що саме. — Хоч ми й маємо всі ці механізми і так-
звані субмарини, мине ще десятки тисяч років, перш ніж ми ступимо на дно морське, перш
ніж прийдемо в ті затонулі казкові царства і пізнаємо справжній страх. Ти тільки уяви: там,
унизу, під водою, досі 300000 рік до Різдва Христового! Поки ми тут влаштовували
тріумфальні паради, позбавляли одне одного земель та голів, вони жили в холодній безодні,
дванадцять миль під водою, в часи настільки ж давні, як і хвіст котроїсь із комет.
— Так, це дуже давній світ.
— Ходімо. Зараз саме час розповісти тобі дещо важливе.
Піднімаючись сходами, ми рахували кроки, аби вбити час. 80. На вершині МакДанн вимкнув
внутрішнє освітлення, щоб не було відблисків на товстому склі. Величезне око світла тихо
хурчало, легко повертаючись в змащених пазах. Туманний Горн безперервно ревів, кожні
п’ятнадцять секунд.
— Нагадує звіра, правда ж? — МакДанн кивнув головою, погоджуючись з самим собою. —
Великий самотній звір, що виє вночі. Сидить на рубежі десятків мільярдів років та реве у
Безодню — я тут, я тут, я тут. І Безодня озивається до нього, так-так, вона відповідає йому. Ти
тут вже три місяці, Джонні, тож я краще підготую тебе. Розумієш, — МакДанн вдивлявся в
