— Я придумав цю історію, — тихо сказав МакДанн. — аби пояснити, чому воно щороку
приходить до маяка. Мені здається, воно приходить на поклик Горну.
— Але… — почав я.
— Шшш! — зашипів МакДанн. — Дивись! — він кивнув у бік Безодні.
До маяка щось наближалося.
Як я вже казав, ніч була холодною: у високій башті було холодно, світло спалахувало і
згасало, а Горн все ревів і ревів крізь густий туман. Двоє, на маяку, ми майже нічого не
бачили, але там тихе глибоке море, кольору сірого мулу, йшло крізь простір ночі, і десь
вдалині водою раптом пішли брижі, за ними хвиля, бульбашки, трохи піни.
А потім з-під поверхні холодного моря випірнула голова, велика темна голова з гігантськими
очима, шия. А потім, ні, не тіло — знову шия і ще, і ще. Голова здійнялася вгору на всі 40
футів на тонкій і красивій темній шиї. Тільки тоді, наче острівець чорного корала, мушель та
раків, з підводних глибин піднялося тіло. Майнув хвіст. Довжина монстра від голови і до
кінчика хвоста, як мені здалося, була футів дев’яносто – сто.
Не знаю, що я сказав, але я сказав щось.
— Спокійно, хлопче. Спокійно, — прошепотів МакДан.
— Це неможливо! — сказав я.
— Ні, Джоні, ми неможливі. Воно було таким і за мільйон років до цього. Воно не змінилось.
Це ми та світ, змінившись, стали не можливі. Ми!
З безмежною темною величчю воно повільно пливло у крижаних водах вдалині. Туман
клубочився над водою, на мить стираючи його обриси. Око чудовиська ловило й відбивало
наші яскраві промені: червоний-білий, червоний-білий — неначе здійнятий високо вгору
диск, передавав послання древнім шифром. Монстр був таким же тихим, як і туман крізь
який він плив.
— Це якийсь динозавр! — я присів і схопився за перила.
